Розділ п'ятий. «День П'ятий | 16 червня»

Темні тіні дерев миготіли у вікні, відтінені білим килимом снігу, що губився у вихорі розлюченої стихії. Я в кареті, яка підстрибує на засніженій дорозі. Холод пронизує так глибоко, що, здається, він уже дістався кісток. На мені важка вовняна накидка, а зверху — ще одна, товстіша. Усе тіло загорнуте в хутро, шию стискає шарф, а на руках — рукавиці з грубої вовни. 

Але навіть крізь увесь цей одяг я відчувала мороз. Мороз і тривогу. 

Свічковий ліхтар, підвішений до стінки, м’яко хитався, заливаючи внутрішню оббивку карети тремтливим помаранчевим світлом. Воно відбивалося у шибках і робило світ ззовні ще темнішим. 

І я знаю: я їду далеко. За межі міста, у гірські ліси. У маленьку віддалену парафію, де на мене чекає дитина з гарячкою, що не спадає вже три дні. 

Карета різко зупинилася. Чую, як кучер спускається з козел, як відчиняються дверцята. 

 — Пані Рожанська, — каже він хрипко й схвильовано. — Попереду складні перевали, хуртовина не вщухає, треба зупинитися, перечекати негоду. 

— Ні, треба їхати далі! — я витягла змерзлу руку з рукавиці й торкнулася плеча кучера. — Нам треба поспішати. Дитина може не дочекатися світанку. 

Кучер розуміюче киває, і ми рушаємо далі, крізь холод і завірюху. Сніг б’ється в шибки, мов дрібні камінці. Небо низьке, важке, наче ось-ось упаде на землю. Десь далеко виє вітер, і цей звук проходить крізь дерево карети, наче стогін. 

Я знаю, що на мене чекає непросте лікування. Перед моїми очима з’являється образ хлопчика: бліде обличчя, потріскані губи, скляний погляд. Він ніби кличе мене, навіть з відстані. Карета підстрибує на вибоїні, і свічка в ліхтарі майже гасне. 

Нарешті ми в’їжджаємо в маленьке поселення. Кілька хат, вкритих товстими верствами снігу, тьмяне світло лямп у вікнах. Кучер відчинив дверцята:  

— Ми на місці, пані. Хлопчик у тій хаті… 

Вітер приносить запах диму та тривоги. Я ступаю зі східців карети, і сніг одразу липне до вій. Та перш ніж я встигла підняти голову, до мене поспіхом підійшов чоловік у козацькому кожусі, з обмерзлими плечима. Він зупинився прямо переді мною й уклонився — швидко, ніби від безсилля, а не заради церемонії. 

— Пані Рожанська? Сава Григорович Туптало, — представився він, і голос його зірвався. 

 — Так. Вітаю, — я підвела погляд. 

Передо мною стояв чоловік середнього зросту, з поставою, що видавала в ньому вершника та воїна, із мужнім, змученим обличчям. У його очах не було й тіні того грізного козацького характеру, про який розповідали по всій околиці. Лише розпач батька, який уже дві доби бореться не з ворогом, а з тим, що не можна вразити шаблею. 

— Мій син… Данило… Він не приходить до тями, — хрипів він, ковтаючи морозне повітря. — Лихоманка палить його, як у печі. Жоден із лікарів не знає, що це за хвороба. Люди шепочуть про тиф… але я вже ні в що не вірю. Лише у вас. 

Він простягнув руку — не щоб допомогти мені зійти з карети, а ніби благаючи про останній шанс. Я обережно поклала свою долоню в його руку й відчула, як він здригнувся: не від холоду, а від надії. 

— Проведіть мене до нього, Саво Григоровичу. 

Вони швидко рушили до дверей парафіяльного будинку. Сава йшов поруч, але трохи попереду — ніби захищав мене від вітру, хоча сам ледве тримався на ногах. Біля дверей він зупинився.  

— Якщо… якщо він не виживе… — слова застрягли в горлі, і його голос зламався. — Це моя провина. Я взяв його з собою в цю поїздку. Я не вгледів. Я… 

Я підняла голову й побачила, що в очах суворого козака блищать сльози. 

 — Ще зарано вирішувати, чия це провина, сотнику, — сказала я тихо, але твердо. — Дитина жива. І поки він дихає — шанс є. 

Сава кивнув і штовхнув двері. З-за порога війнуло гарячим повітрям і запахом ладану. Усередині, у напівтемряві, на лаві під іконами лежав маленький Данило — червоний від жару, змучений, крихітний поруч із великою білою свитою, яку готували для сповіді. 

І саме в ту мить, коли я переступила поріг, десь глибоко в мені знову блиснуло передчуття: цей хлопчик має стати тим, чиє слово йтиме крізь століття. Коли я торкнулася чола дитини, світ навколо раптом змінився. Темрява хати, запах ладану та завивання завірюхи зникли — ніби час на мить розступився, аби щось відкрити. 

Спалахували образи: свічки у монастирі, що пливли золотим світлом; стоси стародавніх книг; руки, що виписують рядки, від яких світлішало все довкола; люди, які слухають його слово, бо воно має силу зцілювати душі. Передо мною майнула постать — висока, у чорному чернечому одязі, з тихим, але незламним виразом обличчя. 

Я знову була в холодному будинку, серед бурі, поруч із малим, що боровся за життя. Але тепер моя рука не вагалася.  

— Жити тобі, Даниле… — прошепотіла я, і наче у відповідь — завірюха за вікном стихла на мить. 

 — Готуйте мої трави! — швидко наказала я челяді. — Усі збори, що я привезла. Склянку та чисту воду! 

Гучний звук будильника ніби вибив мене зі сну, давши «під дих». Я різко сіла, перелякана, намагаючись збагнути, де я і який зараз рік. 

Картини засніженої гірської дороги, обличчя сотника Сави, очі маленького Данила — усе це розсипалося, як крихке скло. Я важко дихала, наче намагалася вигнати з легень усе те гаряче повітря, яким дихала в хаті, де мучився від лихоманки хлопчик. 

«Без сумніву, це був висипний тиф... і три дні з таким жаром могли закінчитися для нього летально», — подумала я, відчуваючи, як пульсує кров у скронях. 

Я сповзла з ліжка і попленталася до ванної. Там умилася холодною водою і поглянула у дзеркало. На тлі жовто-зелених синців почервонілі очі здавалися величезними. Моє і без того худе обличчя якось осунулося і набуло сіруватого відтінку. 

— Щось я не дуже здорово виглядаю… наче сама тифом заразилася… уві сні… — я криво усміхнулася своєму відображенню. — Може, це від того, що я надто довго сиджу в архівах і підвалах? Не вистачає вітаміну D…