Розділ четвертий. «День Четвертий | 15 червня»

— Пані Єрея, вас чекає Магістр Фатум! — у дверях м'явся молодий, нервовий Брат Августин. 

    Я стояла біля важкого дерев'яного столу, що скидався на алхімічний вівтар, заставлений тонкими скляними пробірками, мідними приладами та коштовними есенціями. Мене охопила дика жага: нещодавно у Потоці — тому всеосяжному джерелі знання — мені було явлено рецепт парфумів, і я прагнула почути їхній аромат. 

— Я вже закінчую... — прошепотіла я, зосереджено вливаючи останній, насичений вміст найменшої пробірки у флакон із темного скла. 

Я швидко, але вивірено збовтала рідину, фіксуючи її. Відкоркувавши його, я нанесла кілька крапель на своє зап’ястя. 

Повітря навколо мене раптом стало щільнішим. Я відчула знайомий, солодкаво-гіркуватий, органічний аромат… 

…І прокинулась. 

Я знайшла себе лежачою... на траві! Я лежала в духмяних квітах, на деревах щебетали птахи. Надгробок та траву навколо вкривали дрібні краплі роси... Здригнувшись, я сіла. І остовпіла від усвідомлення того, де перебуваю. Навпроти мене, виринаючи з квітів, височіла біла надгробна плита могили графа. 

— Очманіти! — я відкрила рот і більше нічого не могла сказати від емоцій, що переповнювали мене. 

 — Що це таке? — нарешті мене прорвало. — Якого біса я тут роблю?!  

Я почала гарячково згадувати вчорашній вечір: я в барі, коктейль, мила розмова з барменом, потім я пішла додому пішки, тому що напій виявився занадто міцним. Пам'ятаю, як я дійшла до будинку, витягла ключ і... що? Зайшла? Чи не зайшла?  

— Не може бути, щоб бармен мені щось підмішав зайвого в коктейль... —  

Я піднялася з землі й озирнулася навколо. Моя сумочка акуратно лежала на надгробку, а квіти, що обплели надгробну плиту, так густо закутали її, що силует собаки вже зовсім не вгадувався у цій суцільній стіні.  

— Ні дня без графа... Тобто, ні ночі! — я витягла телефон із сумочки й подивилася на час. — Ну, хоч на роботу встигаю... 

 — Це ненормально, я вже забула, коли спала у своєму ліжку, в піжамці, як усі нормальні люди... — дивлячись собі під ноги і продираючись крізь кущі, я лаялася на чому світ стоїть. 

   Опинившись біля дверей, я почала шукати ключі в сумочці. Їх не було. Я опустила погляд донизу і побачила ключі, що лежали на килимку біля дверей. — Не зайшла! Питання знімається, — констатувала я і, відчинивши двері, зайшла в дім.  

На роздуми про події ночі часу не було. Я в темпі вальсу прийняла душ, посушила волосся, випила каву, подзвонила бабусі, упевнилась, що вона йде до Домініканського собору, і пошкандибала в гараж. Оскільки «Жук» залишився біля бару, мені довелося пересісти на електросамокат. В принципі, день обіцяв бути сонячним, і я із задоволенням проїдуся, не гаючи часу в заторах.  

    Діставшись Бібліотеки Франка, я потягла самокат сходами. Я планувала залишити його у вахтерки, заодно візьму в неї ключ від Ф-45. Клавдія Захарівна вже була на місці, вона читала якийсь документ із печатками.  

— О, Євонько, ти мені й потрібна! — Вона радісно відклала документ на стіл і продовжила: — Олександр Володимирович шукав тебе. Сказав, щоб ти зайшла до нього, як прийдеш.  

Я подумки скривилася.  

— Добре, Клавдіє Захарівно. І так, мені знову потрібен ключ від секції Ф-45.  

— Що, знайшла щось цікаве? — запитала вахтерка, знімаючи ключ зі стенда. 

 — Так, минулого разу не все вдалося занатувати. Дякую! — Я схопила ключ і попрямувала до кабінету директора. 

 — Цікаво, що йому від мене знадобилося? Він взагалі згадує про мене раз на п'ятирічку… 

 Кабінет директора знаходився на другому поверсі. Доки я піднялася і дійшла до потрібних дверей, я задихалася, як немічна старенька.  

— Боже, я немов не на другий поверх піднялася, а на десятий, — серце калатало, в голові гуділо та кров пульсувала у скронях. Я постукала у двері. 

 — Заходьте! — пролунав сухий, різкуватий голос Олександра Володимировича. 

 Відченивши двері я увійшла. Директор сидів за масивним столом, завалений паперами, і виглядав злегка роздратованим. 

— Евангеліно Марківно, дякую, що зайшли. Присядьте. 

Я сіла, намагаючись нормалізувати дихання після підйому. 

— Олександр Володимирович, ви мене шукали? 

— Так, і це терміново. До вечора мені потрібен ваш підпис під цією річчю, — він простягнув мені стос паперів завтовшки з цеглину. — Це фінальний звіт нашого відділу для Міністерства культури щодо гранту на оновлення протипожежної системи в корпусі «Ж-3». 

Я ледь стримала стогін. Грантові звіти — це чистий, дистильований жах, що не має жодного відношення до старовинних рукописів. 

— Але ж... це робота бухгалтерії, хіба ні? 

— Ні, це ваш відділ, і ви, як головний архіваріус, повинні підтвердити, що всі витрати на обладнання та інвентаризацію відповідають технічним специфікаціям, які подавали ви. Тут потрібно звірити кожну позицію обладнання з оригінальними кошторисами. Я вже не довіряю нашому економісту. Я розумію, що це нудно, але до чотирьох годин дня мені потрібен ваш підпис. Інакше ми не встигнемо подати звіт. 

Він подивився на мене важким, директивним поглядом, немов передчуваючи мою спробу відмовитися. 

Я відчула, як мій внутрішній графік, що вимагав негайно закритися у Ф-45 і перевірити схованку Сфери, розсипається на порох. 

— Зрозуміло, Олександр Володимирович. Розберуся, — холодно відповіла я, забираючи важкий стос паперів. 

— От і чудово, Евангеліно Марківно. Ви вільні. І... гарного дня, — сказав він, уже повертаючись до своїх власних паперів. 

Я вийшла з кабінету, і всередині мене кипів гнів. «Не дня без графа? Скоріше, ні дня без придуркуватої бюрократії!» — подумки обурилася я, притискаючи важкий стос до грудей. Цей звіт коштуватиме мені щонайменше півдня мого безцінного часу. Але спочатку я все ж такі доберусь до Ф-45. 

   Спершу мені довелося спуститися до себе в офіс, залишити там ненависні папери, а потім бігти бігцем (наскільки це було можливо з травмованою ногою) у внутрішній дворик бібліотеки, щоб потрапити до архівів.    Подолавши весь цей шлях, я ледь дихала.