Розділ третій. «День Третій | 14 червня»

Мене огортав напівморок кімнати, освітленої лише свічками. Я стояла навпроти розкішного ліжка з важким балдахіном. На мені невагомою хмарою лежало щось неймовірно мереживне й делікатне — у голові спливло слово «пеньюар». Я відчула легкий протяг і обхопила себе за плечі, схиливши голову. 

Раптом я відчула рух позаду. Хтось ніжною рукою відвів моє волосся вбік, оголюючи шию, і обпік шкіру гарячими губами. Мене пронизав удар струму, що пробіг хребтом, викликаючи водночас і біль, і насолоду, і вибухнув феєрверком невимовних відчуттів. Від млості, що раптово навалилася, у мене підкосилися ноги, і я б упала, якби мене не підхопили сильні руки. 

Я відчула його подих на своїй шкірі, його міцні обійми. Його тепло охопило мене, і я притулилася до нього, намагаючись зрозуміти, хто він. Цей чоловік, чий дотик викликав такий вир емоцій, був мені знайомий, але я не могла згадати його обличчя. Серце шалено калатало в грудях, передчуваючи продовження. 

Раптом він різко повернув мене до себе обличчям і впився поцілунком у мої губи. Я стояла, не в силах опанувати себе, почуття повністю вимкнули мозок. Я могла лише відчувати його руки на своєму тілі, які дарували неймовірні емоції. Він грав на мені, як піаніст, віртуозно перебираючи пальцями клавіші найпотаємніших куточків мого тіла і душі. Несподівано для себе я зрозуміла, що вже лежу на ліжку, і на мені вже немає нічого. 

Відчуття млості та задоволення переповнювали мене, але раптом усе почало розмиватися. Свічки замерехтіли, їхнє світло танцювало, кидаючи довгі тіні, які здавалися живими, затягуючи мене у вихор. 

Я відчула запаморочення, і кімната почала обертатися. Немов я падала крізь простір і час. Цей вибух відчуттів був занадто інтенсивним, занадто реальним для сну. Це не було просто еротичне видіння — це був спалах із минулого, що проривався крізь мій власний захист. 

Нарешті світло навколо мене спалахнуло так яскраво, що мені довелося заплющити очі. Коли я їх розплющила, видіння зникло. 

Я лежала на своєму дивані у вітальні, тремтячи від холоду, хоча в кімнаті було тепло. Дихання було уривчастим, серце калатало, немов після марафону, а на шкірі все ще відчувалося фантомне тепло дотиків. 

— Що це було?! — прошепотіла я, закриваючи обличчя руками. Це було більше, ніж просто спогад Графа. Це було МОЄ власне переживання, яке я відчула ВСІМА органами чуття. 

Я підвелася, почуваючись розбитою, але збентеженою. Видіння було настільки яскравим, що залишало по собі відчуття реальності, яка переслідуватиме мене ще довго. Дуже хотілося пити, як після доброї пробіжки. Я пройшла на кухню, накульгуючи і потираючи затерплу шию (повернувшись додому, я не пішла у спальню, а заснула на дивані при ввімкненому телевізорі). Очевидно, я заснула в незручній позі й відлежала її. 

У холодильнику була мінералка. Я жадібно припала до шийки пляшки, поглинаючи цілющу вологу. 

— Як після похмілля... Немов я вчора пиячила... Прикро: веселощів не було, а наслідки є... 

Я поставила порожню пляшку на стіл, відчуваючи, як прохолода води приводить до тями. Шия все ще нила, але думки прояснилися. Видіння не було сном, це був спогад. ЇЇ спогад.. І він відчувався МОЇМ.  

Я подивилася на годинник. Восьма ранку. Сонячний ранок у Львові. 

— Час діяти. Бабуся мала домовитися з пані Оленою про візит до домініканців. 

Я швидко схопила телефон. На екрані вже висіло двадцять два пропущені дзвінки від бабусі, перший — о сьомій ранку. 

— Оце я спала! Навіть не чула її дзвінків... — Я натиснула виклик бабусі й одночасно почула і гудки у слухавці, і рингтон телефону за вхідними дверима. Одразу за цим пролунав дверний дзвінок. 

Я підбігла до дверей і відчинила їх. За ними стояла бабуся: в одній руці вона тримала телефон, що розривався, в іншій — відкриту сумочку. На її обличчі змішалися докір і полегшення. 

— Єво, ти маєш совість? 

Я машинально дала відбій, і набридливий рингтон нарешті замовк. 

— Бабусю, пробач, я так міцно спала... Я зовсім не чула, як ти дзвонила! 

Бабуся швидко зайшла в передпокій, а її погляд вже сканував мою кульгаву ногу та розгублений вигляд. 

— Спала, кажеш? Я вже думала, ти в якісь катакомби без мене полізла! Але добре, що ти вдома. Збирайся  швидко. Я домовилася. 

— Ти домовилася? Це круто! — я миттєво забула про біль у шиї та пропущені дзвінки. 

— Я сказала, що ми — дослідники історії родини, які шукають згадки про старі фундації XVI–XVII століть. Нас погодився прийняти отець Богдан. І він обіцяв показати нам... старий опис фондів у підземеллі, до яких рідко хто має доступ. 

— Коли? 

— Зараз. У нас година-півтори, щоб випити кави й вирушити. І жодних кросівок. Хоча б вигляд дослідниці створи. Та... — вона суворо примружила очі, — ти чому кульгаєш? Недоумство моє... 

— Бабусю, я впала... — я вдала з себе бідну нещасну і, щоб змінити тему, присіла на край крісла. — Бабусю, мені снився сон... еротичний... про мене і Графа... 

Бабуся присіла навпроти мене і взяла за руку. 

— Єво, вони надто близько влізли тобі у свідомість... Потрібно якомога швидше зрозуміти, що вони хочуть від тебе! 

Вона випросталася і вже діловим тоном запитала: 

— Де той манускрипт? Я його не дуже вивчала, коли переховувала. І медальйон покажи теж. 

Я підвелася:  

— Зараз. 

Коли бабуся розгорнула манускрипт на столі й схилилася над ним, тримаючи в руках медальйон, я уважно спостерігала за нею. Мені було цікаво, як артефакти поведуть себе з нею. Але бабуся оглядала письмена на манускрипті, гравіювання на медальйоні — і нічого не відбувалося. Кивнувши своїм думкам, я поспішила готувати легкий сніданок і збиратися на чергову «екскурсію». 

Швидко зробила тости та каву, залишивши трохи для бабусі, поки вона все ще була зосереджена на предметах. 

Вдяглася я у графітові штани-чінос (які не тиснули на травмовану ногу) та світлу бежеву блузку, поверх якої накинула подовжений сірий жакет. Це виглядало достатньо офіційно для зустрічі в соборі, але дозволяло вільно рухатися. Взула темні шкіряні лофери на низьких стійких підборах — вони забезпечували кращу підтримку для моєї накульгуючої ноги, ніж будь-що інше. Ну і, звісно, темні окуляри, бо синці вже набули жовто-зеленого кольору, і вигляд це мало «дивовижний»...