Розділ другий. «День Другий | 13 червня»

Я йшла темним кам’яним тунелем. Світло від смолоскипа мерехтіло, кидаючи довгі тіні мого силуету на вологі стіни. Чулося, як десь вдалині крапає вода, і ця луна розносилася порожніми коридорами. Мені не було лячно; я чудово знала, куди йду і навіщо. 

Раптом попереду відкрилася величезна зала. По периметру стін палали смолоскипи, а на підлозі нескінченними колами горіли свічки. У самому центрі зали височіла прямокутна кам’яна брила білого кольору — величезний мармуровий вівтар. 

На ньому стояла Сфера. Вона мерехтіла чистим, спокійним білим світлом, наче всередині неї було ув'язнене світло далекої зірки. Але за цією спокійною білизною, у самій глибині, лютували й билися крихітні, ледь помітні блискавки, що розрізали простір Сфери короткими яскравими спалахами. 

Я підійшла ближче, відчуваючи, як серце калатає в такт цьому електричному мерехтінню. Дихання перехопило. Повільно, майже благоговійно, я простягла руку, бажаючи нарешті торкнутися джерела цього чарівного світла... 

… Гучний звук телефону вирвав мене з виру сну. Це дзвонила Іраїда. 

— Єво, слава богам, я вже почала хвилюватися! — голос бабусі лунав у голові, наче набат. — Я додзвонилася до професора. Ну, до того мого давнього друга... Я тобі вчора говорила про нього... 

— Так-так, пам'ятаю, бабусю, — я ледве ворочала язиком, ще не встигнувши як слід прокинутися. — Що він сказав? 

— Він зараз у Женеві, на конференції про «Квантові стани свідомості та енергетичні безперервності» чи щось таке... зовсім мені голову заморочив, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Коротше, він повернеться в неділю. Я просила його посприяти тобі з пошуками праць Ордену, він обіцяв допомогти. 

— Добре, бабусю, зачекаємо, — я позіхнула і потерла очі. — Поки пошукаю в архівах, може, там щось знайду… А, так, це тільки в суботу… Бібліотеку закрили на якісь там перевірки. У мене відгул на два дні. 

— Добре. Ти тоді трохи відпочинь, — бабуся зітхнула. — Щось воно мені не до вподоби... Таке відчуття, що ми втрачаємо час... 

— Бабусю, не хвилюйся так, усе буде добре, — я вже хотіла завершити розмову, але згадала свій сон і швидко запитала: — Стривай, ти не знаєш, у Львові є якісь підземелля, стародавні тунелі...? 

Бабуся хмикнула і відповіла з іронією: 

 — Є, ще й які… Під половиною міста — підземні ходи! 

                                                                   *   *   * 

Після розмови з бабусею я задумливо сіла на ліжку. Чесно кажучи, побоювання бабусі не були безпідставними, але не варто було її нервувати ще більше. З цієї ж причини не стала говорити їй про свій «сплеск Дару» на цвинтарі. 

Мій сон наштовхнув на думку — а що, як пошукати детальніше про підземелля? Вставши з ліжка й оглянувши себе, подумала: «Мда, лягла спати одягнена, добре хоч кросівки зняла». Захотілося піти в душ і змити весь минулий день. 

Вийшовши з душу в м'якому халаті та з рушником на голові, я клацнула спочатку тумблер кавоварки, а тоді кнопку комп’ютера. Поки готувалася кава, комп’ютер завантажився, і я з горнятком ароматного напою з ногами залізла в крісло біля монітора. 

— Так, нам треба дізнатися якомога більше про підземні ходи у Львові... — бурмотіла собі під ніс, вводячи запит у пошуковику. 

Google видав мені купу інформації… 

Підземелля Оперного театру (1897–1900 рр.): тут можна почути історію спорудження театру на підземній річці Полтві та побачити її на власні очі. 

Підземелля аптеки-музею «Під чорним орлом» (1775 р.): ці підземелля використовуються як винний льох. У них можна побачити старовинні бочки з наливками та лабораторію алхіміка. 

Підземелля Преображенської церкви (1878–1898 рр.): це найбільші підземелля у місті. Тут збереглися сліди на стінах, імовірно, від кігтів тварин, та залишки поховань. 

Підземелля Домініканського монастиря (1749–1764 рр.): вважаються одними з найдавніших у Львові. У них можна побачити залишки палацу князя Лева, келії ченців та найстаріший стовп ганьби. 

Підземелля Гарнізонного храму Петра та Павла (1610–1630 рр.): тут збереглися залишки мурів XIV століття, є макети старого Львова та саркофаг архієпископа Миколи Вижицького. Під храмом розташований ресторан «П'яте підземелля». 

Усі підземелля були дуже старими, але ті, що під Гарнізонним храмом — найдавнішими. Він повністю підходив під мої потреби, адже вже існував за часів життя графа Леонідеса. Я занурилася у вивчення самого храму та ходів під ним. 

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла (колишній костел єзуїтів) — один із найдавніших у Львові. Його підземелля зберегли залишки мурів XIV століття, старовинні саркофаги та частину міських ходів, що колись тягнулися під центром міста. Саме тут, за легендами, єзуїти приховували свої архіви й проводили ритуали, пов’язані з пошуками безсмертя. 

Мій запит відкрив мені купу знімків старого єзуїтського храму в самому серці Львова, між холодними кам’яницями, що наче ховали його від очей. Його масивні стіни дихали історією — такою густою, що здавалося, варто лише торкнутися каменю, і почуєш відлуння тих, хто ходив тут чотири століття тому. 

Також йшлося про те, що його підземелля тягнуться далеко під старим містом — ціла мережа кам’яних ходів, у яких ховалися архіви, рукописи, іноді навіть люди. І саме там, у глибині, могло залишитися щось, пов’язане з Орденом, з графом Заморовським... і, можливо, з моєю бабусею. 

Мене тягло туди, ніби самі стіни кликали. Хотілося торкнутися тих холодних плит, вдихнути запах старого каменю, відчути — чи справді це місце дихає минулим, чи тільки мені здається, що між його арками досі шепочуться голоси єзуїтів. Чомусь я була впевнена, що єзуїти були тісно пов'язані з Орденом, магістром якого був граф Леонідес. 

Так само інтернет розповів, що в підземелля можна замовити екскурсію «Підземний Львів», яка проводиться щодня о 12:00 та 15:00, іноді о 16:00. 

Я подивилася на годинник — була 10:53. Що ж, загалом, встигаю на екскурсію о дванадцятій.