Розділ перший. ТАКИЙ ДОВГИЙ ДЕНЬ. 12 червня.

  *       *     *

Я дивилася у вікно й думала про те, як ця негода зруйнувала всі мої плани. Дощ, який увечері починався лише лінивими краплями, до ночі розійшовся на повну й лив як із відра.

— Якщо я приберу плиту зараз, то до ранку вся моя праця виявиться марною, — я важко зітхнула й відвернулася від вікна.

У кімнаті панували напівтінь, світився тільки екран комп'ютера; світло я вимкнула, щоб краще бачити, що коїться надворі.

Серце защеміло від думки, що помічена мною вчора занедбана могила залишилася на самоті ще на одну ніч. Виникло таке відчуття, ніби це було маленьке, мокре й худе кошеня під зливою — нікому не потрібне, усіма покинуте. Я фізично відчувала той біль і самотність, що охопили мене, коли я випадково знайшла в чагарях шипшини надгробну плиту. Тоді вже сіріло на світанку, і я поспішала покинути цвинтар, аби сторож не застав мене там, тож розгледіти могилу як слід не встигла.

Пам'ятаю, як саме тієї миті в навушниках залунав «Silence», що стало ідеальним акомпанементом до моєї знахідки. Поспіхом сфотографувавши могилу, я зберегла локацію в пам'яті телефона, щоб згодом швидко її відшукати, і чим швидше подалася додому.

Я присіла до столу й втупилася в екран комп'ютера. Там якраз ішов п'ятий сезон «Надприродного» — серія про антихриста Джессі, маленького хлопчика, наділеного надзвичайними здібностями.

— От би і я могла, як він: схотіла — і дощ ущух! — я промовила це вголос і раптом відчула мертву тишу.

Навіть гул кулера в системному блоці став ніби далеким. Не вірячи власним вухам, я підхопилася й підбігла до вікна. Це було справжнім дивом: дощ скінчився, а повний місяць величезним диском плив по чистому небу.

— Очам не вірю... — я заплющилася й покрутила головою. Секунду тому злива була такою, наче збиралася затопити все навколо, а зараз чулося лише сюрчання цвіркунів, і легкий вітерець колихав гілки троянди під моїм вікном.

— Ну, га-а-аразд... — протягнула я задумливо-недовірливо. — Ну, скінчився то й скінчився... Значить, ідемо працювати! — радісно підсумувала я і пострибала за речами що чекали мене біля виходу з будинку.

Усе, що могло мені знадобитися, я зібрала ще вдень, тож залишалося тільки встромити навушники у вуха, накинути куртку, закинути наплічник на плечі, підхопити сумку й рушити за поріг дому, у нічний морок...

Я ні про що особливе не думала — просто поспішала туди, де на мене чекала та занедбана могила. Чомусь увесь день я не могла думати ні про що інше, крім неї. Навіть візит до бабусі Іри перенесла, хоча час відвідати її був, але я чомусь уникала спілкування. Вона зі своєю прозорливістю могла б здогадатися про мою знахідку (як вона це робить?!), а мені не хотілося ні з ким ділитися.

Хоча, щиро кажучи, ділитися було й ні з ким... Через те, що я жила біля цвинтаря, мої знайомі не горіли бажанням заходити в гості, а я не любила посиденьки в кав'ярнях чи походи в кіно.

До цвинтарної брами було метрів п'ятдесят — можна сказати, він розкинувся просто в мене на городі... Ні, це був не головний вхід, звісно ж, а маленька непримітна хвіртка. Не знаю, навіщо вона тут. Напевно, колишні господарі зробили її для себе, щоб будь-якої миті мати змогу відвідати рідних, похованих там.

Я квапливо відчинила прохід й прослизнула в цвинтарну пітьму. Страху не відчувала — не пригадую, щоб цвинтар колись лякав мене. Навпаки, мене охопила цікавість і збудження від передчуття, що я дізнаюся більше про ту забуту могилу.

Ступивши на доріжку, що пролягала вздовж ряду поховань, я дістала телефон, аби ввімкнути навігатор і налаштувати музику. Вирішила покластися на долю — просто запустила випадковий плейліст у YouTube. Люблю, коли випадок підкидає трек, що ідеально відповідає моєму настрою. Я всміхнулася, почувши в навушниках Evanescence — «My Immortal»...

Тема відповідала моєму стану на всі сто відсотків...

Зручніше перехопивши сумку з інструментами та водою (довелося брати п'ятилітрову баклажку, бо на цвинтарі водогону не було) і тримаючи в іншій руці ліхтарик та телефон із налаштованим маршрутом, я почимчикувала до мети.

Мій шлях був недовгим: хвилин за п'ятнадцять я вже продиралася крізь колючі хащі до зарослої могили. Дивно, але кущі та трава навколо неї виявилися сухими, хоча до цього на мене з дерев падали важкі краплі нещодавнього дощу, а кросівки геть промокли від калюж.

Скинувши сумку та наплічник на землю, я нахилилася до надгробка, підсвічуючи собі екраном телефона й сподіваючись розгледіти напис. Світла бракувало, літери були чи то заляпані брудом, чи то стерті часом. Я вилаялася через свою нетямущість і підняла з землі ліхтарик, який щойно впустила.

Тепер літери було видно краще, але зрозуміліше не стало. Схоже на латиницю, можливо, напис був латиною. Вдалося розібрати щось на кшталт — AETERNUM — («вічне»), далі все ховалося під шаром бруду.

Зате дати було видно чітко: 1567–1673 рр. Спершу я не надала цьому значення, але наступної миті насупилася й почала рахувати... Сто шість років??? Хм, довгожитель... Проте буває, я читала, що зустрічалися люди, які жили й довше. Імені розібрати не вдалося, тож я вирішила відмити плиту.

Поклавши ліхтарик на надгробок, я полізла в сумку за баклажкою та мискою. Вода, хлюпнувши, вилилася в миску й плеснула на землю поруч із плитою — і раптом щось блиснуло в багнюці. Я поставила воду на землю й випорпала пальцями ланцюжок із підвіском. Що саме там було під шаром бруду, розгледіти не вдалося, тож я просто кинула знахідку в миску з водою.

Бруд відстав сам собою, мені навіть не довелося його відтирати... Я дістала ланцюжок і заворожено стала розглядати його у світлі ліхтарика. Було очевидно: це дуже старовинна річ, але у відмінному стані.

Ймовірно, це було срібло: на тонкому ланцюжку висів не просто підвісок, а цілий медальйон. На верхній кришці була викарбувана якась квітка, а збоку виднівся крихітний замочок. Я спробувала відкрити його, але не змогла. Боячись зламати річ, вирішила, що спробую вдома, при доброму світлі.