Розділ 9. Обличчя чаклуна

Третє випробування вже не за горами, і на учасниць відбору очікує щось зовсім незвичне – принц підготував дари, і одну учасницю виділив особливо, але зовсім не у найкращий спосіб. 

А в Алії вже пройшов Конгрес мод, де провідні модистки країни вже визначили нашу долю на подальший сезон. Хто б міг подумати, що блискітки повернуться в моду? Для того, щоб побачити вбрання Елін де Тол та її моделей, гортайте до розвороту на сторінці 31. 

Залишок дня і початок наступного не принесли Йовілі особливої радості. Вона неймовірно жалкувала, що не може прийти додому і залізти до скриньки зі своїми цінними речами – де разом з кількома прикрасами і вирізками з газет лежав тонесенький стосик листів, що вона отримала від свого старшого брата за шість років розлуки. 

Вона не могла згадати точно, що він писав, але зараз могла би прочитати кожнісіньке слово у зовсім іншому світлі. Але те, як він їй брехав, як не показався жодного разу на очі, попри те, що вони жили в одному місті, всього за кільканадцять хвилин ходьби один від одного… О, як це її злило! 

Вона думала, що він подорожує, намагалася зловити і розрахувати наступне місце, куди надіслати свого листа, щоб брат його справді отримав – бо ж кожного разу він і справді відправляв їх з різних куточків країни. Вочевидь, намагався приховати все про своє життя.

Йовіла розуміла, навіщо він так чинив з її батьками – правда розуміла. Ані її матір, ані батько не були гідними людьми, і сама вона намагалася триматися від них якомога далі. Але вона знала – і тепер вже не була так у цьому впевнена – що Яр ставився до неї зовсім по-іншому. То що ж тепер, виходило, що він їй не довіряв і зневажав так само, як і її батьків? 

Чи це почалося тоді, коли він закінчив королівську академію, чи сталося ще раніше? Можливо, він не хотів її бачити, коли вони були змушені жити під одним дахом у баронському маєтку? 

Що більше Йовіла думала про все це, то більше накручувалася, і то більше питань поставало. Вона не могла знайти жодної причини, з якої Яр би не розповідав би їй про свою посаду, чи бодай про місто, в якому живе – чи хоч про що-небудь. Вона ж не просила багато – просто листування, регулярне, щоб вона знала, на яку адресу надсилати листи. А тепер вона чітко розуміла, що все, що вона писала у десятки поштових пунктів сіл і містечок, так там і осіло і ніколи не знайшло свого отримувача. 

Якби тільки Йовіла могла припинити про це думати. Якби тільки вона могла забути про Яра, залишити в минулому їхню дружбу, те, що він був її єдиною близькою людиною, аж поки вона не вирвалася до столиці, все те, що він знав про неї, а вона про нього, все те, що вони разом знали про своїх батьків і мусили нести як тягар ще з дитинства. 

Але, – зрештою подумала Йовіла, накручуючи ще одне коло навколо липи під гуртожитком, де вона вже майже місяць тому побачила ту страшну ілюзію. – Чи було у його вчинку насправді щось дивне і несподіване? Він вже залишив її тоді, коли поїхав до столиці  на навчання, і залишив потім. Навряд чи він вирішив раптово змінитися. 

Минулого вечора під подушкою вона знайшла новий випуск “Панни в рожевому” і кілька змазаних знімків, витягнутих з пошкоджених Вітаном записувачів. Це був останній подарунок від Сари – цього ранку вона зібрала речі і покинула палац разом з іншими компаньйонками ще до того, як нареченим подали сніданок. 

Знімки, звісно, вже були практично марними. Але все одно щось гріло нутро Йовіли, коли вона дивилася на лице свого брата, нехай і змазане рухом та несправністю записувача. Вона могла би здогадатися про все і без підказок Сорена – можливо, на день пізніше, але вона знала би так чи інакше. 

Але, якщо добре подумати, і Вітан навряд чи знав – щонайменше, не спочатку. 

Усі подальші роздуми Йовілі довелося перервати, бо у дворі перед гуртожитком щось відбувалося – дівчата почали сходитися, наче за невидимим сигналом, і невдовзі Йовіла зрозуміла, чому. 

Панна Орс та Вітан йшли до них кам’яною стежиною, і останній в руках тримав позолочений і розшитий вишивкою мішечок, на вигляд чи не пустий. Мішечок чудово контрастував з його темно-синім жакетом і персиковими панчохами, що виднілися з-під широких штанів. На його тлі навіть звично розкішна сукня розпорядниці вже не виглядала так неймовірно і ефектно. Тож Йовіла заледве стрималася від того, щоб присвиснути та підійшла ближче, втискуючись між широких суконь учасниць. Криноліни міцно входили в моду і, здавалося, планували там і закріпитися. 

 – Вітаю вас, панянки, – весело привіталася панна Орс, підбираючи рукою заполу своєї блакитної сукні. – Сьогодні ми до вас, як бачите, не з пустими руками. 

Вона повела очима на мішечок, що стискав артефактор і загадково посміхнулася. 

 – Цікаво, що там, так? Розумію, я теж хотіла дізнатися. На щастя, пан Сорен вже все мені розповів. А тепер, я думаю, він розповість і вам  про те, що ви будете робити на третьому випробуванні за руку і серце його високості. 

Вітан посміхнувся до усіх наречених широкою посмішкою, що осяяла його лице так, як Йовіла не підозрювала, що взагалі можливо, і зовсім необережно струснув дорогоцінним мішечком. 

 – І я вас вітаю з цим чудовим днем, леді. Що ж, тут вже залишилося зовсім небагато дівчат, і всі достойні, талановиті панянки, які вміють бороти свій страх. Та королева, звісно ж, повинна мати ще одну якість, яку цього разу принц і хоче випробувати. Можливо, хтось хоче мені підказати, що це? – зі смішком запитав він.