Магдалена

«Мабуть, з літа тут живуть», - подумав Сашко, спостерігаючи за тим, як тонка тканина, мов жива, струїться по її гучкій фігурі жінки.

- Агов,- зупинився він, -  а тебе хоч як звати? Можна сказати, звели нас Небеса на перехресті доріг, а я не знаю, як до тебе звертатися.

- Навіть не уявляєш, наскільки ти вгадав про Небеса, - пробурмотіла собі під ніс Магда, а це, як ви вже, мабуть здогадались, була саме вона.

- Га? - не розчув Сашко,- що кажеш?

- Магдаленою звуся,- відповіла вона, - давай швидше.

- Лєнка, значить. Красіва ти, канєшно, Лєнка баба, і навіть дуже, тільки я, блін, брюнеток люблю, - закомизився Сашко, хоча насправді мало язика не проковтнув, дивлячись на Магду,-  і щоб цицьки розміру на два більші, ніж у тебе.

Магда мовчки тягла Сашка далі.

- Та куди ти так гребеш? Не терпиться, чи що? - гигикнув він, гарячково роздумуючи над тим, куди запросити даму. Після того, як дружина турнула його з дому, він жив у будівельному вагончику, що стояв на його земельній ділянці, і умови проживання там були, скажемо, так собі.

«Ну хіба можна таку красотку тягти в мою барлогу? - подумав він і раптом згадав, - тю! Та вона ж бомжиха! Може вже й забула, коли останній раз милася чи спала на ліжку. А у мене диван і воду нагріти можна».

Сашко втягнув носом повітря, щоб відчути, чи не смердить від цієї гарної, молодої, та все ж бомжихи, але окрім ледь вловимого, незнайомого, але дуже приємного, схожого на запах хризантем, аромату, більш нічого не учуяв.

«Дивна якась бомжиха», - подумав він.

• Ну що – до мене? – намагаючись приховати хвилювання ( і перед ким  - безхатьченком, чи, точніше, безхатьченчихою задрипаною!), - нахабно запитав Сашко.
• Ні, до тебе не можна – він знайде? Хоча...- Магда на хвилину замислилась,- яка різниця? Він де хочеш знайде. До тебе, то й до тебе.

Вони рушили до Сашкової машини, яка сиротиною притулилая біля напіврозваленого паркану. Сіли, поїхали.

Дорогою Сашко поглядував на цю дивну бомжиху, Магдалєну, чи як там її, і все не міг взяти втямки, що його так хвилює. Те, що якась дивна вона ще й безпритульна? Так у нього їх, отаких дивних, притульних і без, худих, товстих, дурних і з двома вищими освітами,  за півтора останні роки запойного холостякування було стільки, що й з рахунку збився. Сашко був мужчиною обаятєльним, жінок любив всяких і вони відповідали йому взаємністю. З бомжихами він, правда, ще діла не мав, так низько не опускався. Сашко гірко посміхнувся своїм думкам. Але ця… Ця була якась не така. І справа не в зовнішності…

• Слухай, - запитав він ,- а ти давно уже бомжуєш?
• Що роблю? – не зрозуміла Магда.
• Ну, не маєш власного кутка,  живеш де прийдеться, з ким прийдеться,- при згадці про того чорноволосого придурка, що залишився в конторі, у Сашка зачесались кулаки – так би й врізав, козлу!

Магда сумно подивилась на Сашка і відповіла:

• Ще донедавна я жила в непоганому місці, мала роботу, дуже відповідальну посаду. Але… проштрафилась, одним словом, і мене турнули. Сама винна.
• А в чому саме проштрафилась? – поцікавився Сашко.

Магда якось дивно подивилась на нього.

• Та закохалась в одного ідіота – дві тисячі років вже така оказія зі мною не траплялась. Він підставився сильно – душу свою надумав погубити, а я, захищаючи його, порушила всі мислимі і не мислимі Інструкції. І от тепер – бомжую, як ти кажеш.
• Ясно,- кивнув головою Сашко, хоча ніякого дідька ясно не було.

«Вона точно з привєтом»,- подумав Сашко, але наміру затягти до ліжка цю красотку не залишив – дуже вже гарною була.

Нарешті вони під'їхали до Сашкового вагончика.

• Просю,- церемонно відкрив він двері перед Магдою, - апартаменти класу люкс. В акурат для прекрасної дами,- пробурмотів він собі під ніс.
• З милим рай і в шалаші, чи як тут у вас кажуть? – посміхнулася Магда,- істинна правда, до речі. Якщо є любов, то рай де завгодно знайти можна, а нема її – й палац проклянеш.
• Кому як,- знизав плечима Сашко.

Він з подивом розглядав свій убогий вагончик. В ньому ніби було все так, як він залишив сьогодні вранці (чи вчора ввечері, чи, може, позавчора? Сашко вже не розбирав днів), але разом з тим – по іншому. Чистіше? Світліше?  Тепліше? Затишніше?

• Що за хрєнь,-  він примружив очі,  знову розплющив їх. Бентежне, але дуже приємне відчуття залишилось. І пов'язане воно було точно з цією дивачкою, яку він притяг у свою халупу.
• Ти взагалі хто? – тупо запитав він, спостерігаючи як Магда, намагаючись дати лад довгому скуйовдженому волоссю, перебирає його пальцями. Від цього видовища у Сашка аж руки затремтіли і млосно потепліло десь внизу живота.
• Я? – Магда підняла на нього величезні прозоро-зелені очі,- янгол,- просто сказала вона.

«Точно – клініка,- упевнився Сашко,- палата № 6. Але ж красуня яка!»

• Слухай, янгол,- сказав він, знімаючи з себе куртку,- повісь он на цвях  у стіні.

Сашко через весь вагон швиргонув курточку, Магда на льоту впіймала її, й замість того, щоб повісити, раптом зарилась лицем у курточку,  вдихаючи запах.

• Ти що робиш? – здивувався Сашко, а в самого аж дихалку сперло.
• За дві тисячі років забула вже, як пахне справжній мужчина,- сказала вона, - гарно…
• Що ж це так довго утримувалась,- пробурмотів Сашко,- в заперті тримали, чи шо?
• У нас все по іншому,- відповіла Магда, - тут краще…
• А-а-а,- протягнув Сашко, хоча знову ніякого дурня не зрозумів, де це  - у них? – а той, котрий з тобою був, ви що -  ні-ні?

Магда виразно скривилась і похитала головою.

• Остогид, як гірка редька, - сказала вона, - проходу не дає.
• Я його розумію,- поцокав язиком Сашко.

Він, не відводячи очей, спостерігав, як Магда плавно повертається, аби повісити його куртку на цвях, як виразно затріпотіли її груди під тонкою одежиною… І раптом, мов той сайгак, Сашко стрибонув через весь вагон до Магди і схопив її в оберемок і міцно-міцно притис до себе.  Магда не противилась, але й не робила хоч якихось порухів назустріч. Вона уважно дивилася Сашкові в очі, ніби намагалась віднайти щось заховане  на самому дні в тих каро-зелених глибинах. Її погляд світився такою ніжністю і любов'ю, що Сашку стало якось не по собі, він відчув себе ницим і не гідним тої любові. Ніхто ніколи не дивися на нього так – з безкінечним терпінням і розумінням. За що йому таке? Вона знає його без одного дня годину! І хто він, щоб на нього так дивитися? Алкоголік і гультіпака, котрий за півтора року пропив  сім'ю, статки, половину здоров'я і совісті, котрий останнім часом перестав боятися будь чого і кого: Бога, чорта,  смерті, людей… І йому так було добре!!! І тут ця малахольна приперлася зі своїми очиськами,  що душу виймають! Де тільки взялася!

• Чого витріщилась? – грубо запитав Сашко і поліз мацати Магді груди,- я тебе сюди привів не для того, щоб ти на мене витріщалася.
• Встигнеться,- сказала вона, відводячи Сашкову руку,- тіло забавити – не велике досягнення. Тіло лиш відображення того, що коїться  в душі. Заглянь до себе в душу, що там бачиш?
• Нічого,- прошипів Сашко, - темно там, як у негра в заду, і порожньо.
• Темно – то нічого,- ніжно прошепотіла Магда,- темінь розвіяти можна.  А що порожньо – то вже гірше, любий, бо святе місце порожнім не буває. Порожнеча повинна бути заповненою, такий закон Всесвіту. Чим ти заповнюєш свою порожнечу?
• Всякою хєрньою,- похмуро відповів Сашко, йому вже розхотілося мацати цю пришелепкувату  психологиню, яка прибилась до нього невідомо звідки, ще й має нахабство вчити його життю.
• Подивись на себе, - Магда підвела Сашка до люстра.