Сашко

• Я не лисий,- промимрив Луцій і раптом швидко почав промовляти текст  тою ж незнайомою дивною мовою, якою недавно говорила Магда.

Хвилина – він щез, лише ледь помітний туман, чи може дим у повітрі вказував на те, що донедавна тут хтось знаходився.

В кабінеті знову запанувала тиша.

- Ну, панове, і що робити накажете? – запитав синьоокий Гавриїл Арх, - діло не жартами пахне.

- Та які вже тут жарти,- зітхнув Петро,- хріновий янгол, хріновий й чорт…Всіх нас за таке під трибунал можна. Навернули діл, цілу гору,- Андрію,- звернувся він до Перврзванного,- як ти міг не помітити, що у нашій Конторі такі лямури кояться, га? Скандал на все відомство! Ну з Луцієм все ясно – нечиста порода, все не йметься, і на Магду він ще дві тисячі з гаком  років тому заглядався та дулю під носа отримав. Але Магда? Найблагорозумніша із жон і на тобі! В кого? В смертного дурня, алкаша, бабника і хамлюгу! Він же ось рік вже не просихає майже!

- Магда колись була жінкою, - м'яко заперечив Андрій,- може, згадалося, пожаліла…

- Ай, та не виправдовуйся ти! – безнадійно махнув рукою Петро,- що робити будемо?

Всі мовчали. Що можна було вдіяти в ситуації, коли двоє Небесних Служителів, як оті хорти шуронули на Землю, не заручившись попереднім дозволом на втручання у життя смертного, не знав ніхто. Власне, таких випадків не траплялося ось уже … ніхто й не пам'ятав скільки тисяч років.

• Доповідну писати потрібно на ім'я Верховного,- сказала Варвара,- йому, правда,  досі все вже відомо, хіба від Нього що приховаєш? Але порядок є порядок.
• Відомо, звичайно, - Петро здвинув очі до стелі,- відомо… А якщо відомо, то чого ж Верховний досі мовчить, га? – запитав він?

Усі здивовано переглянулись А й справді, чого це Верховний і слова не сказав? Що б те значило?

• Пускаємо на самотьок,- так розтлумачив мовчання Верхового аналітик Первозванний,- і спостерігаємо, куди вирулить.
• Ні, - раптом обізвався Рафаель і, наче прапор, підняв до гори свого планшета в якому перед цим щось ретельно вичитував, - не на самотьок. Ось у параграфі 17 Перехідних Положень Інструкції написано: у випадку, коли Небесний Служитель , причислений до відомства «Z  TERRA», тобто нашого з вами, це – офіційна назва Контори, кщо не забули, бере на себе відповідальність безпосереднього втручання у життя свого підопічного, в подальшому доля Небесного  Служителя залежатиме від вибору самого підопічного…
• Ясно, - перебив його Петро,- досить канцелярщини. Або до Луція, або до Магди... Боюсь, долю Магди вже вирішено.
• А ти не бійся, - сказав Гавриїл,- ще не вечір.
• До речі, - спохватилась раптом Варвара,- а що в такому разі загрожує Луцію, він же теж правила порушив.
• Не знаю,- пробурмотів Петро,- він числиться за іншим відомством, в них свої правила. Тут він був лише як представник для вирішення спірного питання. Ет!- безнадійно махнув руко Петро,- останню тисячу років у нас без цих представників жодна нарада чи колегія не обходиться. Все, збирайте манатки, нараду закінчено. Тепер все залежатиме від того дурисвіта Сашка. І щоб ніхто більше не здумав втручатися,- грізно звів густі брови Петро,- бо розформують Контору, а нас погонять, як таких, що не впоралися з обов'язками. Будемо тоді гуртом в райських долинах телят пасти.

Небесні служителі, похнюпившись, виходили з кабінету.

• Гавриїле,- покликав Петро синьоокого ангела,- залишись на хвилинку.

Гавриїл мовчи кивнув головою.

• Ти цей... - зам'явся Петро,- одяг Магді якийсь  туди передай, ну і все, що потрібно: документи, гроші, може будинок підшукай підходящий. А то буде тинятися там серед людей, гола-боса, як … правда.

Гавриїл знову мовчки кивнув головою і, як туман, розчинився в повітрі…

…Між тим Сашко з Юріком під’їжджали до сумнозвісної контори. Раптом в небі, яке було затягнути густими чорними хмарами, щось блиснуло – раз і вдруге.

• Дивись! – тицьнув угору худим пальцем Юрко,- зірки падають, чи що?
• Які на фіг зірки – небо у хмари,  наче в ковдру,  закутане. Здалося.
• Да нє-є-, протягнув Юрко,- точно бачив.

Хлопці під’їхали до будівлі і подалися сходами вгору.

- Останній раз його бачили в колишньому кабінеті директора,- сказав Сашко.

- Кого - його? - не зрозумів Юрко, у якого вже, сказати правду, від страху починали зуби цокотіти, видно, хміль з голови в нього виходив набагато швидше, ніж у Сашка.

- Та Степана ж, блін, привида. Рушниця, кажуть, у нього - суперовська. Зараз така штук десять коштує, не менше. Якби запропонував мені, я б забрав.

- Звідки в тебе десять штук? - запитав Юрко.

- А на хрєна привиду бабки? - в тон йому відповів Сашко і обидва покотились зі сміху.

Через декілька хвилин, попетлявши трохи по хитросплетінням конторських коридорів, мужики вийшли до колишнього кабінету директора колгоспу, на якому навіть табличка ще збереглась, правда, напис стерся.

Раптом за дверима кабінету щось зашаруділо. Юрко закляк, а Сашко, з ноги відкривши двері, як той лось шуронув у темряву кімнати.

- Стєпашка, прівєт! - заверещав він дурним голосом,- вихаді, знайомиться будемо.

Сашко витягнув з кишені мобільника і ввімкнув ліхтаря, направивши промінь туди, звідки виходив звук.

У одному з кутів, тому, що знаходився  ближче до вибитого вікна, сиділи двоє. Жінка та чоловік, обоє голі. Жінка, правда, як в плащ, куталася в довге золотаво-руде волосся, чоловік же стояв, виструнчившись, мов на параді, і з подивом роздивлявся свої руки.

- Бомжі-і-і-і,- розчаровано протягнув Сашко, - без ружжя. Що ж це мені так не щастить? А чого ви голі? - запитав він, -а-а-а, лямур, лямур… Тільки ж холодно, блін.  

Жінка уважно дивилася на Сашка величезними, яскравими (це було видно навіть у напівтемряві) очима. Він аж здригнувся від того погляду, який ніби опік йому душу.