Розділ 1

Епіграф

Що буває, коли янголам обламують крила?

Не знаєте? Так я скажу:

Люблять, як любили.

Служать, як служили.

Тільки болить їм вдвічі більше…

От і вся різниця…

Хріновий янгол

Нарада з висновками

В кабінеті під порядковим номером  777, що розташувався у висотному офісі на перехресті вулиць Земної та Небесних Сфер, проходила нарада. Розглядалась особова справа одного з багаточисельних підопічних Контори, як було прийнято називати організацію в колі колег. Наразі всі присутні,  числом їх було семеро, дивились на величезний, на півстіни, плазмовий екран.

- Дійство відбувається в режимі online, я так розумію? - спитав найстарший із присутніх. Це був високий, кріпкий сивий чолов’яга з білою, до пояса бородою і міцно стуленими вустами.

- Само собою,- відповів інший, значно молодший із пронизливо-синіми очима, - інакше не працюємо.

- Новітні витребеньки,- спохмурнів бородатий,- раніше ми за кожним підопічним спостерігали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз.

- Проти прогресу не попреш,- засміявся синьоокий, звали його Гавриїлом Архом і завідував він пошуковим відділом Контори, - до того ж, це полегшує нам життя.

- Легкого життя захотіли, ти подивись,- пробурмотів бородатий, звали його, до речі, Петром, прізвище - Каменяр, у його віданні знаходилось питання кадрового забезпечення офісу, - ніхто вам його ніколи не обіцяв. Знали, на що підписувались…

- Не бубони, Петре, - з оббитого  блискучим білосніжним матеріалом крісла піднявся ще один чоловік, на бейджі в нього значилось «Первозванний Андрій. Аналітик», - хлопці діло кажуть. Викликів зараз стільки, що, бува, не встигаємо. Система відеонагляду в режимі online дуже виручає. І взагалі, потрібно йти в ногу з прогресом.

- Не встигаєте, бо розлінилися,- гнув далі своє Петро, хоча вже й так впевнено.

Власне, бубонів він радше для проформи - аби тримати підлеглих в тонусі. Він і сам не гребував досягненнями прогресу й у вільну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшеті якусь цікаву гру.

- Мать його тричі в душу!- раптом спохватися з крісла середнього віку чоловік з темним волоссям і пронизливими чорними очима. Довгим мізинцем із загостреним, мов кіготь сови, нігтем, він вказав на екран, - Все! Однозначно - наш клієнт!

Присутні, мов по команді, повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цікаве «кіно». Полем, зарослим високими,  в зріст людини бур’янами, йшов молодий чоловік. На вигляд - років 35-36. Світловолосий, невисокий, міцної статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на ті каро-зелені очі він майже нічого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловік, якому при народженні батьки дали «рідкісне» в наших краях ім’я Олександр, героїчно пробирався крізь бур’яни, то притоптуючи їх чоботами, то вириваючи прямо з корінням і весело горланив пісню Шнура:

- Завєду сєбє змєю, лучше чєрєпаху, но тебя я не люблю, єхай, єхай на х….

Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотілося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невідомо. У п'яних своя незбагненна логіка.

Нарешті Сашко переміг чергову дебелу бур’янину й  вийшов до задніх воріт цвинтаря, які ніколи не зачинялися. Власне, в цьому не були потреби, бо через ті ворота ніколи не заходили живі. Й  покійників теж не заносили через них, для цього були «парадні» ворота. Тут взагалі рідко кого ховали. Кладовище було старим, із захороненнями 30-50 річної давності.

Сашко зайшов на територію цвинтаря і сміло почимчикував між хрестів і могил, час від часу підсвічуючи ліхтариком на мобільнику. Вже стояла глибока осінь і темніло рано. Сашко читав кожен напівстертий напис на хрестах та чи пам’ятниках і безбожно матюкався. Видно, не вдавалося знайти те, що він так ретельно шукав.

... Тим часом ті, хто засідав в кабінеті 777, продовжували уважно дивитися на екран, спостерігаючи за Сашковими маневрами.

• Якого дурня він там шукає? - запитала мініатюрна дівчина з модними в цьому сезоні фіолетовим відтінком волосся. «Варвара П'ятницька, відділ молоді, спорту та охорони материнства», значилось у неї на бейджі.
• А чорт його душу знає! – відповів їй ще зовсім юний хлопець якого всі  прозивали Рафаелєм – за пристрасть до живопису ( в офіс його взяли на практику).
• Хвилиночку! –  розгнівано загримів Петро,- юначе! Що за вислови! Ви забули де знаходитесь?

Рафаель знічено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцій Ферро, бо він мав італійське коріння, (власне контора мала статус міжнародної, тож працювали там люди різного походження)  засміявся, вишкіривши білосніжні зуби.

• От якраз чорту й відомо, що він шукає – дідову могилку. Сашко діда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усі краплі позбирав. Дідусь свого часу ще тим жуком – горілку хлистав відрами, дівок попсував дюжину. Хоча дітей визнавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своїх нащадків від різних баб, пардон, жінок, одоужував. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов віддати шану покійному родичу…
• А чого це він ваш? – з крісла раптом підхопилась висока і струнка молода жінка. На вигляд їй було років тридцять. Звали її Магдою, і вона очолювала юридичний, а також відділ адвокатури. Магда мала довге блискуче  золотаво-руде волосся й величезні мигдалевидні зелені очі. Її молочно-біла, як і у всіх рудих, шкіра аж ніби сяяла зсередини. Жінка була дуже гарною -  просто неможливо  відвести очей. Чорнявий Луцій і не відводив від неї погляду, в якому читалась і туга, і любов, і невисловлене, невтілене чоловіче бажання, помножене на злість.
• Магдо,- сказав чорнявий,- я розумію, що твій обов'язок, в тому числі як адвоката, захищати всіх недолугих тупарів, але цей… - він кивнув у  бік екрану,- явний випадок. Навіть Колегію Суддів збирати не потрібно. Він вже порушив всі закони людської й небесної моралі. Про що тут думати?