Христя і театр життя

В університеті оголосили, що буде вистава — “Ромео і Джульєтта”.
Викладачка літератури сказала, що це “дасть змогу розкрити емоційність студентів”.
Христя тоді подумала: "Я вже емоційно розкрита настільки, що можна закриватися назад."
Але все одно записалася — із принципу: якщо життя театр, то вона має право на головну роль у власній трагедії.

Мотя теж потрапив у проєкт, але не з власної волі. Його призначили техніком зі світла, бо “у нього обличчя не для сцени, а для підсвітки”.
— Ідеально, — сказав він Христі. — Я завжди мріяв бути людиною, яка освітлює чужі драми.

---

На кастингу Христя сиділа похмуро, в чорному светрі. Коли прийшла її черга читати монолог Джульєтти, вона вимовила його таким голосом, ніби Джульєтта не збиралася кохати, а планувала подати скаргу на Ромео до департаменту етики.

— Прекрасно! — вигукнула викладачка. — Так щиро, так трагічно!
— Це не гра, — уточнила Христя.

Її одразу затвердили на роль.

Мотя ж отримав посвідчення “Асистент сцени (додатково: технічна підтримка лампочок)”. Він не заперечував. Головне — бути поруч, бо після попереднього “депресивного побачення” Христя виглядала особливо крихкою. Вона могла або написати п’єсу про нещасне кохання, або вступити до монастиря.

---

Перші репетиції були хаосом.
Ромео — студент третього курсу Сергій — був упевнений, що Шекспір писав спеціально для нього. Він вчив тексти у спортзалі, між підходами.
Христя сиділа на краю сцени й думала, як це символічно: знову грає людину, якій судилося померти від кохання.
— Тільки не сприймай усе це занадто серйозно, — казав їй Мотя, — це просто вистава.
— Усі так кажуть про життя, — відповідала вона.

---

На третій репетиції Сергій не прийшов — “бо мав духовну кризу після пар із філософії”.
Викладачка злякано бігала сценою:
— Нам потрібен тимчасовий Ромео!
Мотя підняв руку.
— Я можу тимчасово бути трагічно закоханим.

Його поставили поруч із Христею. Вона подивилася на нього з іронічною усмішкою:
— Ти готовий загинути за любов?
— Якщо це оплачувана практика — то так.

Вони читали сцени. Мотя плутав текст, Христя робила вигляд, що страждає від цього насправді.
Коли дійшло до знаменитої репліки: “Поцілуй мене востаннє…” — у залі повисла тиша.
— Ми можемо просто імітувати, — сказала Христя сухо.
— Ага, — кивнув Мотя. — Симулюємо кохання. Як завжди.

---

Наступного дня Сергій “раптово захворів”, і Мотю офіційно зробили новим Ромео.
Христя зітхнула:
— Це кінець вистави і початок катастрофи.
— Нарешті головна роль у моїй депресії, — радів Мотя.

Вони репетирували після пар, у порожній актовій залі.
Світло було тьмяне, луна розтягувала кожне слово.
— “Якщо кохання — гріх, то я грішитиму далі”, — прочитав Мотя.
— Звучить, ніби ти збираєшся з’їсти торт без дозволу, — зауважила Христя.
— Це мій стиль. Легкий трагікомізм.

Вона засміялася — тихо, але щиро. І це чомусь вразило його більше, ніж будь-який текст Шекспіра.

---

У день вистави Христя виглядала як з обкладинки журнала “Меланхолія сьогодні”: біла сукня, чорна стрічка у волоссі, очі, в яких жили всі драми світу.
Мотя стояв у костюмі, який трохи висів, і намагався не нервувати.

Перед виходом Христя прошепотіла:
— Головне — не забувай текст.
— Я можу забути текст, але не тебе, — автоматично відповів він.
— Ти жартуєш, — сказала вона.
— Не впевнений, — зізнався він.

---

Під час вистави все йшло добре, поки не дійшла черга до фіналу.
Мотя ліг біля “мертвої” Христі, і раптом лампа згасла — саме та, яку він мав перевірити.
Зал занурився в напівтемряву, викладачка шепотіла за кулісами:
— Імпровізуйте!

Тоді Мотя нахилився до Христі й пошепки сказав:
— У нас blackout. Що робимо?
— Помираємо красиво, — відповіла вона.
— Можу поцілувати для достовірності.
— Це ж театр, Мотю. Ми не можемо показувати фальш.

І вона ледь-ледь торкнулася його губ. Не як Джульєтта — як Христя, яка втомилась від ролей.

Світло раптом знову увімкнулося.
Зал вибухнув оплесками.
Викладачка плакала від захвату.
Хтось вигукнув:
— Нарешті справжня емоція!

---

Після вистави Христя сиділа в гримерці, знімаючи макіяж.
Мотя стояв поруч і крутив у руках пластикову троянду.
— Гарно вийшло, — сказав він.
— Ти про поцілунок чи про катастрофу з лампою?
— Про все разом.

Вона глянула в дзеркало.
— Ми з тобою, здається, найкраще граємо тоді, коли нічого не вдається.
— То може, життя — це теж просто погано зрежисована вистава?
— Так. І ми — її найбільш переконливі актори.

Мотя усміхнувся.
— Хочеш завтра повторити сцену — але без публіки?
— Без сценарію, — уточнила вона.
— Домовились.

Вона вдягнула пальто, глянула на нього востаннє й тихо додала:
— І, Мотю… ти світло перевірив?
— Так, — сказав він. — Але якщо знову згасне — не страшно. Ми ж і без нього впораємось.

І Христя вперше за вечір не виглядала трагічною.
Вона просто вийшла зі сцени, ніби з життя, де нарешті можна не грати.