Совість

Що найперше спадає на думку коли чуєш про когось, що це безсовісна людина? В кожного можуть з’явитися свої думки, але об’єднує їх те, що в любому випадку це буде негативна характеристика. Якщо ж уважніше глянути на цей вираз, безсовісна людина, то стає зрозумілішим поняття з якого витворилося це слово, а саме, людина без совісті. На справді таких людей не буває, не буває людини абсолютно без совісті, згадаймо, навіть у Каїна пробудилася совість після того коли він вбив свого брата Авеля. Що Каїн відповів Богу на питання: „Де брат твій Авель?”; він сказав: „Я що сторож брату своєму, щоб знати де він є?”. Звісно, Каїн не розкаювався подібною брехнею, але ця відповідь все ж таки свідчить про певну внутрішню боротьбу з боку совісті, при відсутності якої відповідь Каїна Богу могла б бути, наприклад, отакою: „Я вбив свого брата Авеля, і що с того?”. Вираз „безсовісна людина” є в теологічному змісті синонімом слова свиня, але тільки в тому випадку, коли цим словом називають людину. Як можна людині зрозуміти цей теологічний зміст. Він виражається в традиційній вірі у відсутність моральних засад у тварин, тобто, чи його назвали свинкою, чи назвали безсовісним, чи назвали тварюкою, в любому із цих назв виразилася одна і та ж думка, що йому не притаманна моральність. Хоча це все є лише суб’єктивним поглядом на когось, бо в загальному, богословськи-моральному погляді не може існувати в природі людини якій не притаманна одна із найголовніших частин антропології (вчення про людину), моральність.

Що ж таке совість? Совість – це практична свідомість яка гіпотетично (умовно, теоретично, тільки уявляємо) являє собою частину моральної свідомості, чи взагалі людської свідомості. Вона містить в собі закладені ще з народження норми поведінки. Але оскільки це свідомість, вона може змінюватися по причині попередніх подій морально-усвідомленого життя.

Звідки воно походить? Συνειδησιζ (сінідісіс) – так звучить слово „совість” в давньогрецькій мові, вперше це слово зустрічається у Демокрита, він його вживає під змістом – свідомість здійсненого злодійства. Цей термін вживався аж до епохи Нового Завіту, тобто, аж до початку нашої ери. Під поняттям доброї совісті він вживався стоїками, особливо Цицероном і Сенекою.

Цицерон пише про нього так: „Якщо навіть хтось позначає, що він надійно відгороджений і захищений від того, що його викриють ближні, він проте  , страшиться ока богів і переконаний у тім, що докори і занепокоєння, день і ніч турбуючи його серце, послані богами для покарання”.[1]

Сенека в письмі до Луцілія: „Священний і високий дух перебуває всередині нас, і веде облік всіх наших добрих і злих вчинків, і є стражем або мстителем за наші справи. Як ми поводимося з ним, так і він з нами”.[2]

В Святому Письмі зустрічається дуже цікава ситуація, в давньоєврейській мові немає поняття „совість”. Лише пізніше це слово з’являється в Святому Письмі з перекладом на грецьку мову, в Септуагінті ми зустрічаємо термін „συνειδησιζ” (сінідісіс) в двох місцях: (Екл. 10, 20) ; (Прем. Солом. 17, 10). Для євреїв це явище було нічим іншим, як навіюванням серця. В Євангелії ми зустрічаємо вітхозавітну традицію, термін - серце, але ап. Павел вживає вже – совість.

Так сталося, що істинна віра в істинного Бога хоча і є „нав’язаною” Богом з „гори”, на відміну від язичеських релігій, які є витвором людського гріховного занепаду, все ж таки не анулює тієї культури на яку вона, істинна релігія, насаджується. Так на прикладі слова совість ми бачимо, що цей термін був зовсім не притаманний вітхозавітних християнам, і навіть Сам Господь наш Іісус Христос не використовує це слово, а вживає слово серце, продовжуючи вітхозавітну традицію. І не зважаючи на те ми повністю й усюди, де цього стосується тема, вживаємо – совість, а не навіювання серця. Бо для християнина найголовнішим є дух, а не буква; зміст, а не словосполучення; традиція Християнської Церкви, а не висновки духовно збіднілих особистостей; потяг до святості, а не копіювання її. Прагніть до святості отців, але не копіюйте її.

Іноді нам здається, що той чи той є насправді святою людиною, але християнство, духовне життя – є таємним з Христом в Бозі. Той що нам на перший погляд може здатися святим, насправді може бути, сам того не знаючи, служителем злих сил: вуста на „молитві”; руки на „добре діло”; серце на вівтар зла. З приводу цих висновків є досить влучний приклад. Один старчик попросив у Бога, щоб Той показав йому смерть грішника та праведника. Бог виконав його прохання. Духом Божим старчик був проведений в місто де якраз помирав схимник монах, весь город плакав та заводив зі словами: „Якщо помре цей молитвеник то горе нам всім, хто буде за нас молитися”. І в цей час старчику Бог відкрив духовні очі і той побачив крізь стіни, що земля в кімнаті знаменитого молитвеника тріснула і звідти виліз біс із вилами в цей же час почувся голос з гори, голос Христа: „Вирви його душу з тіла мало помучивши її, тому що Я ні на хвилину не заспокоївся в його серці”. Встромивши в душу свої вили біс дещо покрутив ними завдавши нестерпний біль і вирвав душу небіжчика, поволікши її через вузькі та смердючі проходи аж до самого пекла.

Коли старчик вражений баченим виходив з міста він побачив недалеко від воріт прийшлого сюди жебрака. Останній від знесилення лежав на землі і вже так давно страждав від голоду та холоду, знаходячись ввід цього в передсмертному стані, рахуючи останні вдихи свіжого повітря. І тут Господь відкрив старчику духовні очі в він побачив, що з „гори” спустилися два ангела, це були архистратиг Божий Михаїл та архангел Гавриїл. Вони стали просити душу вийти з тіла до них на руки, щоб вони вознесли її на „небо” до Бога. Але бідний жебрак хоч і не бачив нічого хорошого в своєму житті все одно любив своє злиденне та багатостраждальне тіло і не хотів помирати, не хотів з ним прощаватися. Тоді архангел Гавриїл каже: „Давай примінимо деяку невелику силу і вирвемо душу з тіла”. На що Архангел Михаїл відповів: „Ні, Бог нам чітко наказав не використовувати ніякої сили, нехай душа сама до нас прилине. Давай закличемо святих разом з пророком Давидом нехай вони нам теж допоможуть”. Як тільки Давид почав грати на своїй псалтірі (вітхозавітних музичний інструмент) душа помираючого страждальця почувши цю неймовірну красу та гармонію звуків виплигнула з тіла на руки ангелів і була вознесена до неба під спів святих та гру псалтірі на поклін до свого Творця.