Добро та зло

В загальному погляді на добро і зло під добром ми можемо розуміти Самого Бога, а також ми можемо розуміти і сукупність всього, що є для людини благом. Звісно ж найвищим та найціннішим благом для людини є єдність з Богом. Під злом в такому разі розуміється відсутність всього того, що перераховано вище.

Цей погляд не викликає зайвих запитань. Все просто: добро – Бог, зло – Його відсутність. Але якщо ми поглянемо на більш традиційну точку зору, згідно якої злом є конкретна особа, наприклад сатана чи біс, то тут виникає пара серйозних запитань. Що таке зло? Це певна „субстанція”? Якщо так, то звідки воно взялося, адже ми знаємо що Бог його не творив?

Що таке зло? Зло – це є ніщо інше як добро бо окрім добра не існує зла. Навіть у бандитському світі існують певні закони, певні правила, вони існують і в світі бісів, різниця лише в тому, що це свої закони, свій погляд на добро. Якщо це не просто інтерпретація добра то тоді що?

Хто перший глянув на закони Бога по-іншому, хто перший сказав: „Не підкорюсь”? Християнство дає нам на це відповідь, це був найвеличніший із ангелів, божий херувим – той що бачить тайни божі. Що ж сталося на „небі”? Біблія про це говорить дуже коротко в книзі Ісаії 14;12: „Як впав ти з неба, денниця, син зорі! Розбився об землю, попиравший народи”. Буде не зайвим підмітити, що такі назви як люцифер та денниця, зустрічаємі в Біблії були дані павшому ангелу різними народами в різні часи для зображення його минулої величі. В римській міфології люцифер – божество ранньої зорі, одне із додаткових імен богині венери. Слово денниця було привнесено слов’янськими предками, це ім’я слов’янської богині, доньки сонця. І в тому, і в іншому випадку павший ангел йменується сином зорі.

Про те що сталося з людьми ми маємо просторі дані з самої ж Біблії, але ж не люди стали витоком зла, витоком, так би мовити, перевернутого добра, ним став павший херувим. Святитель Ігнатій Брянчанінов пише: „Глава та князь царства темряви, складеного з павших духів, – павший херувим. Він – початок, витік, повнота зла”. (Vт., 320ст.).

Про те, що ж сталося на „небі”, нам доносить з сивої давнини святитель Димитрій Ростовський, він це в свою чергу бере із прадавніх грецьких хронографів. Про що говорить ця християнська легенда? Коли ангельський світ був уже створений та сформований прийшов час коли Бог вирішив відкрити ангелам майбутню правду, дати їм пророцтво, і це пророцтво і було їх першою заповіддю. Бог відкрив їм, це скоріше всього відбулося після творіння людини, що прийде час і народиться Син Божий, людина, якій вони всі, ангели, поклоняться та будуть служити. Від ангелів потребувалася віра в це пророцтво, це й мало бути їх виконанням першої заповіді, їх внутрішнім та першим поклонінням майбутньому Сину Божому. Але один із херувимів, зрівнявши свою природу з природою Адама, першої людини, відмовився в це вірити, це той тип ангелів, згідно логіки псевдодионісія, що першими дізнаються про тайни та пророцтва від Бога, а потім передають їх іншим. Тому й відколов він третю частку ангелів від Бога, тих кому він нав’язав свою точку зору.

Звісно ж що він бачив, коли зрівнював обі природи, перевагу ангельської над людською. Але виявляється, що лише на перший погляд людська природа здається дещо гіршою в зрівнянні з тонкою природою ангелів. Людина створена за образом та подобою Божими, дещо інакше створені ангели, за традиційною вірою в християнській церкві людина може творити подібно до свого Творця, ангел – ні. Ангели створені служити. Якщо служити, то кому? Бог в цій службі не має потреби, бо він є Бог. Хто ж із створінь божих може потребувати служіння такої тонкої та вогненно швидкої ангельської природи окрім людини? Навіть сама назва „ангел” вже говорить про служіння, адже це означає вісник – той що несе вісті від Бога людям.

Звісно, тим ангелам, що вирішили йти проти Бога не було міста на небі, але Бог їх не відкинув повністю від Себе. Святий Андрій Кесарійський (ІІ-ІІІ століття) в тлумаченні на апокаліпсис Іоанна Богослова писав: „Деяким із них (маються на увазі павші ангели) Бог дав владу над землею, але вони ні в що поклали свій чин”. Бог цим виховував павшого ангела. Бог йому цим як би каже: „Ти хотів бути богом, керувати? Ось тобі земля, та люди яких ти спокусив, керуй, зроби їх кращими, виправ те що ти накоїв”. Але він ні в що поклав свій чин і замість того щоб виховувати людей він знущається над ними, і першим знущанням було підбурення Каїна до вбивства свого брата Авеля. Не дарма його іноді в свято отецькій літературі називають мавпою Бога, і це не просто знущання над тим хто знущається з людей, в цьому є свій глибокий теологічний зміст. Денниця, люцифер, павший ангел, диявол не тільки перевернув з ніг на голову закон Божий, але й бурхливо займається й вихованням людського роду, але просто в іншому моральному напрямку. Як мавпа своїм зовнішнім виглядом як би копіює людину, так і біс копіює та перевертає божі закони так, що вони вже на себе не схожі.

В морально-християнському погляді добро і зло розглядається по відношенню до морального стану людини. Св. Ігнатій пише: „В павшому єстві людському добро змішане зі злом. Прийшовше в людину зло так змішалося та злилося з природним добром людини, що природне добро ніколи не може діяти окремо, без того, щоби не діяло разом і зло”. (IIт.,364ст.).

Вбачається неймовірним, але саме таким є традиційний християнський погляд, любе наше виконане добре діло має „присмак” зла, чи-то через гордівливі подумки, чи-то через відсутність користі для нашої душі.

Колись сталася така цікава історія, один монах одного разу прийшов до свого духівника і просив допомоги, просив поради. Його проблема полягала в тому, що коли він постився то йому приходили думки про себе як великого постника, його серце насолоджувалося марною славою, так не гоже було думати монахові, але й полишати церковне життя через це теж не гоже. Духівник йому порадив слідуюче, щоб він пішов на базар, а був якраз великий піст, не знімаючи свого монашеського вбрання, купив сиру печінку з свині, чи теляти, і на самому базарі на очах у всіх з’їв. Той так і зробив. Звісно ж, йому була неприємна на смак сира печінка, та ще більш неприємними були докори людей про те що він монах а порушує великий піст, та хоч би сметаною, а тож м’ясом. Після цього випадку цього монаха більше не турбували думки про те який він великий постник.