Етос як людський погляд

Сама етика як явище виникає тоді, коли ми маємо факт творіння людини. Але етика як предмет, або наука, тобто як погляд людини на це явище, виникає значно пізніше. Першими хто звернув увагу на етику, відділивши її як особливий аспект філософії, були античні софісти. Зазначте, що це було задовго до того як Аристотель назвав етику етикою, і піфагорійський термін філософія, ще не вступив в свою силу, мудрі роздуми софістів ще не називалися філософією.

Уявіть собі це абстрактне мислення. Із загальної людської мудрості, яка ще не називалася філософією, виводяться особливим аспектом думки про добрі діла, які ще не об’єднані терміном етика, або мораль. Таке бачення софістів базувалося на їхньому відкритті, згідно якого закони культури дуже відрізнялися від законів природи. Моральні звичаї людей сильно відрізнялися один від другого та змінювалися за часом, а закони природи, на відміну від моральних звичаїв людей, залишалися завжди й усюди одні і ті ж. Постало питання про порівнювання різних законів, звичаїв моральної поведінки людей, для того щоби з’ясувати , які є найкращі.

Цю ідею підхопив філософ Сократ, вважаючи при цьому, що фізична досконалість, чесність та знання однаково важливі в розвитку повноцінної людини. Інший грецький філософ Платон продовжив роздуми та додав, що потрібно пізнати ідею блага і керуватися цим знанням у повсякденному житті. Аристотель, в свою чергу, називає цей вид знань етикою.

Цей період в історії етики ми можемо назвати античним періодом. Історія християнської ж етики починається дещо пізніше, з моменту виникнення Християнської Церкви та займає три періоди:

1. Патристичний (I-VIIIст.);
2. Пізньовізантійський (IX-XVIст.);
3. Сучасний (XVII-XXст.).

1. Як колись у античних філософів етика була невідривною від їх філософії, так само і в Християнській Церкві мораль, на початку патристичного періоду, зовсім не виділялася із загальних положень віри.

В IV-му столітті виникає одразу два твори, ціллю яких є лише християнська мораль. Василій Великий пише 80-ят правил християнської поведінки та об’єднує їх під назвою „Моральні правила”. Амвросій Медіоланський пише три книги „Про обов’язки”, маючи на увазі обов’язки священнослужителів, але більшість із них можуть бути використані і для навчання мирян. Таким чином ми маємо два перших підручника по християнській етиці.

Крім того, в IV-му столітті вбачається інтенсивний зріст християнських письменних пам’ятників, які, більшою мірою, чи меншою, стосуються моралі. Це моральні настанови, проповіді чи аскетичні слова (вчення про внутрішнє, духовне, сховане від зовнішніх очей, життя християнина).

Із таких пам’ятників патристичного періоду ми маємо: „Вчення Дванадцяти апостолів” („Дідахі”); твори мужів апостольських – св. Климента Римського, св. Ігнатія Богоносця, св. Полікарпа Смирнського, пастиря Єрма; твори християнських апологетів – св. Іустина Філософа та невідомого автора послання до Діогнета; твори св. Мефодія Патарського і Климента Александрійського; твори великих кападокійців – свв. Василія Великого, Григорія Богослова і Григорія Нісского; твори св. Іоанна Златоустого, блаженного Августина, блаженного Ієроніма і твори св. отців – авторів „Добротолюбія”.

Цей період характеризується появою цінних письменних творів, які потім ляжуть в основу фундаментальних праць християнських вчених. Патристичний період в повній впевненості можна назвати „золотим віком” християнської письменності.

2. За час другого періоду (IX-XVI ст.) ми маємо мало творчих робіт. В основному більшість праць, це повторення моральних розробок святих отців патристичного періоду. Хоча і малою кількістю, але внесли великий вклад в моральне богослов’я  такі святі отці як Феодор Студіт, Григорій Сінаїт, Нікіта Стіфат та інші автори, твори яких увійшли до „Добротолюбія”.

В цей період із загальної християнської етики, продовжуючи традиції святих отців, виділяється аскетична етика. Її питання підіймають такі св. отці, як Макарій Великий, Максим Сповідник, Симеон Новий Богослов і Святитель Григорій Палама. Виділення цих питань в виняткову аскетичну етику мало велике значення для християн, а особливо для монашеського типу життя.

3. Третій період християнської етики, зазначений о. Платоном, автором морального богослов’я для Московської Духовної Академії, як сучасний охоплює XVII-XX віки.

В XVII-XVIII віках курс лекцій по християнській етиці в Києво-Могилянській Академії був побудований на зразок „Нікомахової етики” Аристотеля, тобто складався з трьох частин, вчення про щонайвище благо, вчення про доброділі взагалі, вчення про окремі доброділі.

XVIII-го століття в царській Росії архієпископ Феофан Прокопович склав курс морального богослов’я, ввійшовший в програму Києво-Могилянської та Московської Академій, а також Троїцької Семінарії.

В XIX-му столітті святитель Феофан Затворник пише підручник для духовних семінарій по християнській етиці. Він відомий під назвою „Начертание христианского нравоучения”. Цей труд має велике значення для християнської теології не тільки тим, що написаний великим Святителем, але й тому що в без схоластичній ясності виказує всі особливості християнського духовного життя. Святитель Феофан пише і багато інших творів які мають не останнє етичне значення.

Святитель Ігнатій Кавказький (Брянчанінов) вніс свій, неоціненний, вклад в аскетичну етику, написавши книгу „Аскетические опыты”, яка на даний момент складає перший та другий том в збірці його творів.