Людина та її етос

Перед самим творінням всесвіту Бог творить час та простір, в якому буде перебувати майбутній створений Ним світ. Перед творінням розумних істот (ангелів та людей) Господь теж творить деякий, уявляємий нами, лише логічно, простір для існування розуму. Цей простір теж має свої закони, як час (наприклад: минуле, теперішнє, майбутнє), або як матеріальний світ (наприклад: закон гравітації). І закони цього розумового простору, це є моральні закони.

Погляньте тільки на те як змінилася історія людства в результаті недотримання законів моралі. Адам, перша людина на світі, ослухався Бога і не тільки ослухався, але й збрехав Йому, збрехав своїм виправданням, сказавши, що не я винен в порушенні заповіді не їсти плід з дерева пізнання добра та зла, а жінка спокусила мене. Тому в християнській Церкві здавна існує звичай несхвального погляду на енергійні виправдання, перше що має вийти з вуст критикуємого вищестоящою ієрархією це: „Простіть грішного, з Божою поміччю виправлюся”. Перший чоловік Адам ще й до всього сказаного докорив Бога. Казав Йому не просто, жінка спокусила мене, а, жінка, яку Ти мені дав, дала мені і я їв. Тобто, в своєму ослуханні звинуватив Самого Бога. В що це вилилося в майбутньому? В братерське кровопролиття. Каїн вбиває свого рідного брата Авеля.

Людина на протязі всієї своєї історії тягнеться до щастя, хоча й в кожного своє розуміння щастя, все одно найвищим щастям є єдність з своїм Творцем, Тільки Він може зрозуміти людину так, як вона себе під час і сама не розуміє. З цього знаємо, що ми створені для ліпшого життя. Але на протязі багатьох століть ми не бачимо загальнолюдського щастя, хоча й всі люди до нього тягнуться, ми бачимо кровопролиття, нещастя! Звідси ми розуміємо, що щось в нашій природі не так і це „не так” визначається як гріх, хвороба не тільки духа, але й всієї людської природи. Чим же завершується це загальнолюдське буйство – Боговбивством.

О, загадка людського етосу! З давніх часів він турбує людину. А от коли сама людина почала турбуватися ним? Це сягає часів античної Греції. Один із найвидатніших філософів того часу Аристотель замислюючись над цими проблемами висунув термін який ми знаємо сьогодні як етика. Як правило вважають, що Аристотель запозичив його від давньогрецького слова „ετος” (етос), яке означало звичне та спільне місце перебування, дім, людське житло, тваринне лігво, пташине гніздо. Саме таким змістом слово „ετος” виступало у Гомера.

Але з часом воно стало означати стійку природу якогось явлення, наприклад звичай, вдача, характер.

„Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємо накладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта „Ετος αντροποι δαιμον” звичайно перекладають як „вдача – божество для людини”; однак один з найзначніших філософів ХХ ст. М.Гайдеггер (1889-1976) обґрунтовує думку, що більш автентично (ближче до реальності – від А.) було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір перебування Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування і мешкання”.[1] В другому випадку тлумачного перекладу філософ Гайдеггер використав більш давній та більш приземлений зміст слова етос, але дістав, завдяки цьому більш глибоку думку Геракліта. Щось подібне, а навіть можна сказати й ідентичне, мається в християнському богослов’ї коли говориться про матеріальний світ (місце перебування людини), як про книгу, через яку пізнається Бог, це йменується природнім откровінням, Творець пізнається через створене.

Як уже зазначалося, саме Аристотель (384-322рр. до н.е.) виводить із слова етос термін „ετικος” (етичний), щоб обозначити особливі людські якості; та відомий нам термін „ετικα” (етика), щоб назвати науку яка б об’єднувала всі думки по тематиці особливих людських якостей.

Після цього філософа залишилися твори по етиці, які хоча й не були ним написані, але на традиційну думку дослідників повністю передають його думки. Ці твори слідуючі: „Нікомахова етика”, написана зі слів великого філософа його сином Нікомахом; „Евдемова етика”, написана його учнем Евдемом; та „Велика етика”, загалом являє собою короткий конспект невідомого автора з двох перших праць.

Саме в цих творах ми й зустрічаємо вищенаведені терміни етика та етичний.

Відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43рр. до н.е.) для того, щоб перекласти Аристотелевський термін на латинську мову вирішує йти таким самим шляхом як і Аристотель. В латині також здавна існує слово „mos”, яке значить, подібно до грецького етосу: характер, вдачу, звичай. І так само як в грецькій мові, воно мало і інше значення: припис, закон, правило.

Від слова „mos” Цицерон утворює „moralis” (моральний), той що стосується вдачі, характеру, звичаїв. І тільки в IVст. н.е. виникає термін „moralitas” (мораль).

Таким чином, ми дійшли до того, що бачимо: латинське – моральний, відповідає грецькому – етичний, а латинське – мораль, відповідає грецькому – етика.

Але з часом латинський термін мораль втратив своє первинне значення, і під ним стали розуміти предмет науки етики.

Що ж вивчає етика як наука? Якщо мораль є предметом етики, то етика як наука вивчає мораль. Що ж ми можемо розуміти під словом мораль?

Мораль – це антропологічне явище в людській сутності, невідривне від її природи, закладене в людину Творцем при її творінні, яке являє собою духовну сукупність неписаних та не сформульованих правил поведінки, як зовнішніх фізичних вчинків, так і внутрішніх поштовхів душі, при користуванні свободою.