Ненароджена

Знову сон. Такий схожий і водночас ні на попередні. Із шухлядки Толіка тече щось чорне і слизьке. Бридко... Воно смердить... Настільки смердить, що можна задихнутися... 
Толік раптово прокинувся важко дихаючи. Було темно. Трохи заспокоївшись він відчув, що у кімнаті дійсно смердить. У животі забулькало і хлопець зрозумів, що зіпсоване повітря через нього. 
«Знову ця шухляда! Чому вона не дає мені спокою. Треба вийняти її повністю, щоб не ялозила мені нерви!» - подумав Толік і нарешті встав з ліжка. 
Щойно триклята шухляда була вийняти, як Толік почув, що щось упало в нижню шухлядку. Це був золотий хрестик на ланцюжку. «І, як він раніше не випав? Я стільки разів висував цю шухлядку. Пощастило. Завтра здам у ломбард.» - подумав Толік і поклав на стіл. 
Наступного ранку хлопець встав раненько, щоб здійснити задумане. Він вже вирішив, що гроші відкладе батькові на пам'ятник. Толік бадьорим кроком вирушив до ломбарду. Він майже перейшов дорогу, як відчув нестерпний біль у боці, такий сильний, що в очах потемніло. Тільки падіння було якимось дивним, бо впав він не на асфальт, на якому стояв, а на м'яку траву. 
Та йому не дали полежати у повній відключці. Невідомі люди почали світити йому в очі та мацати пульс на шиї. Він ніби це відчував, але дуже мляво. Коли Толік трохи прийшов до тями, то зрозумів, що його везуть у кареті швидкої допомоги. Сильно боліла ліва нога та стегно з того ж таки боку.  
Пізніше з'ясувалося, що Толіка збила машина. Зламані тазові кістки та нога у двох місцях. На щастя, внутрішні органи та хребет не постраждали, хоча були сильні забої. 
- Чому мене збили? І, мабуть, нешвидко їхали, якщо живий лишився? – втомлено запитав Толік вже у палаті. 
- Кажуть, що водій сказав, що йому сонце засліпило. – відповіла медсестра, яка любила побазікати. 
- Та я ж майже дорогу перейшов! 
- Не знаю, до вас скоро має прийти слідчий. То він все вам розкаже. 
Так і було. Слідчий все розповів. Виявляється винуватець дтп був під дією легких наркотиків, але, на щастя, це лише знизило його уважність, та й швидкості він не перевищував і, навіть, перед зеброю трохи загальмував. Це було дуже дивно, бо Толік не бачив машини, хоч і дивився убік. 
Наступного дня до нього навідалася Діана. Вона першою дізналася про аварію.  
Дівчина прийшла зі своєю мамою, Оленою Львівною, що дуже напружувало(«Чого ця стара приперлася?»). Але жінка була надзвичайно доброзичливою і цікавилася його здоров'ям. Вона жодним словом не обмовилася про минулу свою поведінку. Така зміна у ставленні добряче насторожує. 
Розслабило те, що вони принесли купу домашньої їжі. Дещо було зготовлено самою дівчиною, чим вона з гордістю заявила. Все було справді смачно, хоча його й заставили все це скуштувати. 
- Доброго дня! – привіталися з-за спини Діаниної мами.   
Це були Вітя та його жінка Таня. Вони також прийшли провідати Толіка. 
- Доброго... Толіку, то ми вже підемо. – сказала Діана, одягаючи свою сумочку на плече. 
- О! Ледве не забули! – піднесла вгору вказівний палець Олена Львівна. – Хотіла запропонувати піти зі мною до однієї знахарки... 
- Не треба, я вже освятив квартиру. І знайшов хрестика. – перебив жінку Толік. 
- Якого хрестика? – здивувалася Діана. 
- Я його колись ще до тієї аварії знайшов у парку. Треба його здати в ломбард, бо мені здається, що від нього всі нещастя. 
- Так, чужі хрести не варто підбирати. – захитала головою Олена Львівна.  
- То ж ти ще довго не зможеш сам ходити, то, може, я здам? – запропонував Вітя, що до того часу тихо стояв осторонь. 
- І тобі варто все одно сходити до знахарки, щоб вона подивилася чи всі ці нещастя від тебе пішли. – наполягала Олена Львівна. 
- Навряд я зможу найближчим часом це зробили. – Толік кивнув на гіпс. 
- Мій сусід допоможе, у нього є авто. – запропонувала Олена Львівна. 
Толік хотів щось заперечити, але його перебив брат: 
- І я допоможу тебе дотягнути. Або ж у Діми позичимо машину. – згадав свого колегу Вітя. 
Толіку нічого не лишилося, як погодитися. Брат з Оленою Львівною домовилися піти до знахарки на наступний тиждень. Хоча Толіку це зовсім не подобалося. Чомусь згадалася Наталка, ось вона – розумна жінка, навряд підтримає таку дурницю. Але відвідувачі пішли й почало вечоріти. Нікого вже не впустять до палати. «Шкода». 
Ближче до ночі Толік відчув якусь журбу. Чогось йому не вистачало. Це не батьки, яких він втратив, а щось інше, що навіювало неймовірний смуток і хандру. А через те, що ти не знаєш, що саме тобі потрібно, то це починає дратувати тебе ще більше. Він нарешті позбувся хрестика, але з ним щось пішло. Або ж, може, навпаки, щось лишилося, що не давало спокою. З цими відчуттями Толік ледве зміг заснути. 
Сон був дуже дивним. Він не був Толіком і не тільки у фізичному аспекті. Його думки та почуття були інші, не властиві йому. Навіть спогади про своє «я» стерлися. Його живіт був надзвичайно великим, що аж важко сидіти за невеликим кухонним столом, на якому стоїть майже до кінця допита пляшка горілки.  
Його рука тримає порожній стакан. Йому дуже сумно, гірко та прикро. Якась образа викликає в душі неймовірну злість, через яку він ще більше тисне стакан, який відразу знову наповнює горілкою.  
У животі щось ворухнулося, а потім відчувся біль у печінці, ніби це щось її ударило. «Це дитя. Ненавиджу!» - чужі думки туманили розум, та й зараз він - не Толік. Права рука добряче лупить у живіт, що самому стає погано. 
Затуманений погляд знаходить весільну фотокартку на столі, де зображена Наталка з чоловіком.  
- Нічого не вийшло... – говорить собі під ніс жінка.  
- Мама... – тихий дитячий голос витягує її на кілька хвилин з п'яного марева. 
Збоку стояв маленький Артемчик. Він просить їсти, але Наталку це ще більше дратує. Вона встає, щоб дати добрячого стусана зовсім малій дитині. Але ноги підкошуються. Артемчик ще голосніше плаче, а Наталка вже лежить на підлозі.  
Свідомість кудись відлітає. Толік бачить, як Наталка лежить горілиць без тями. Артемчик штурхає маму, але вона не озивається.  
Толік не хоче їх покидати, бо переживає за них, але чує, як хтось відчиняє вхідні двері. Хтось прийшов. Це заспокоює і він піддається тому потоку, що відносить його кудись якомога далі... 
- Тихо-тихо! Все добре! – поруч стоїть медсестра. 
- Що? – не розуміє Толік.  
У палаті світло та всі дивляться на нього. 
- Ти кричав, як різаний! – гнівно сказав один старий сусід по палаті. 
- Вам погано? – запитала медсестра. 
- Ні.  
- Що ж вам таке приснилося? – поцікавилася медсестра. 
- Рахунок за комуналку! – буркнув той самий пенсіонер, що незадоволено перевернувся на інший бік. 
- Не пам'ятаю... – чесно зізнався Толік, бо сон зовсім вивітрився з голови. 
- То нічого... Спіть. – заспокоїла медсестра та вимкнула світло. 
Дивно, але більшість снів людина не пам'ятає щойно вона розплющує очі. Навіть, якщо це важливі сни. 
Толіку було соромно, але сон швидко прийшов знову. Цього разу він не прокидався до самого ранку. 
Новий день стер усі тривоги. А прихід Наталки окриляв і малював усілякі чоловічі фантазії в голові у Толіка.  
Дівчина також прийшла не з пустими руками, хоча їжі було багато. Всього Толік не подужає з'їсти, тому пригощав сусідів по палаті. А один чоловік опісля навіть просився піти разом з ним до знахарки. Толік казав, що він немає бажання туди йти, хоч і обіцяв братові, тому обіцяв дати номер телефону так званої цілительки. 
«От ніколи б не подумав, що чоловіки такі забобонні та вірять в усяку чортівню! Але вони такі ж, як жінки. Хіба-що, відьми спеціально кажуть, що не вірять в усе це, щоб їх не підозрювали у чаклунстві.» 
Наталчині пиріжки були надзвичайно смачними і Толік вирішив, що така жінка повинна підтримати його бажання не йти до знахарки. Та й він – чоловік, а тому легко відмовить брату та Олені Львівні, як вони приїдуть за ним. Але ж Толік вже пообіцяв, і вони даремно домовлялися. Було соромно. 
- Уявляєш, мене брат до знахарки хоче затягнути!? – сказав Наталці Толік. 
- Ого! – здивувалася дівчина. – А навіщо? Кістки й самі зростуться. 
- Знаєш, там... Батьки померли, зі знайомою в аварію потрапив, тепер самого збили... 
- Так, чорна смуга... Але ж після такого, кажуть, починається справжнє везіння. І, якщо не хочеш, то не йди. Вони тебе зрозуміють. – Наталка взяла за руку Толіка.  
Він відчув якусь впевненість і неймовірну підтримку. Не хотілося, щоб вона йшла. Без неї було сумно. Він посилав їй короткі повідомлення і з нетерпінням чекав на відповідь.  
Коли ж настав час їхати до знахарки, то Толік розпсихувався.  
- На фіг мені до неї? Мені й так добре! – сварився Толік. Йому було соромно та гидко туди їхати. 
- Даремно ви так... Мені вона допомогла, коли не могли діагноз встановити моєму онуку. Завдяки їй ми його врятували, бо закололи б антибіотиками. – захитав головою старий чоловік, що стояв поруч Олени Львівни. Він був її сусідом. 
- Та поїхали, бо незручно... – ущипнув за руку Вітя. – Бо я до тебе не прийду допомагати. – вказав на гіпс брат. 
Толік ще щось буркотів, але більше не пручався. Коля мовчки посадив його до машини. 
- То куди їдемо? – перепитав сусід Олени Львівни. 
- До знахарки! – не дав мовити й слова Толіку Вітя. 
- Не пощастить тобі Лєна з таким зятем. 
- Та я й - не зять! Ми з Діаною просто дружимо. – заперечив Толік. 
- А даремно, гарна дівчина! – зиркнув на брата Вітя. А Олена Львівна мовчала, але на її обличчі була неприхована посмішка. Схоже, їй було приємно, що оцінили красу її донечки. 
Толік зовсім не хотів думати про Діану. Він чітко вирішив, що хоче бути з Наталкою і весь цей «цирк» його напружував. Особливо, коли вони приїхали до знахарки, а там була величезна черга у дворі приватного будинку. Довелося довго чекати. Олена Львівна з Толіком більшість часу мовчали, а Вітя з Олегом Андрійовичем, навпаки, потоваришували і розмовляли про рибалку та подорожі на велосипедах. 
Коли ж прийшла черга Толіка заходити до будинку, то його з горем пополам дотягнули до приймальної кімнати брат й Олег Андрійович.  
У невеликій кімнаті в самому куті сиділа повна жінка років сорока. Біля неї був крихітний столик із Біблією на ньому. Диван стояв біля вікна та займав більшу частину кімнати. 
- Ой, посадіть його! – знахарка вказала рукою на диван, як побачила зламану ногу. 
Щойно Толік якось вмостився, як знахарка з подивом зауважила: 
- А доля тобі ляпаса вліпила! Вперше бачу таку велику мітку. – вказала на родимку на щоці Толіка. 
- То це дуже погано? – поцікавився Вітя. 
- Зазвичай, таким часто не щастить, особливо у шлюбі, якщо вони взагалі одружуються. – знизала плечима жінка й додала дещо мрійливо. – Але все в руках Божих...  
- Та йому дуже не щастить! – вигукнув Вітя. 
- Та це видно по моєму гіпсу, - роздратовано відповів Толік. 
- Так! Ви, - вказала на Вітю та Олега Андрійовича знахарка, - виходьте! А, ти, лягай на спину і закривай очі, - звернулася до Толіка жінка. 
Він так і зробив. Було чути, як вона важко дихає і розмахує руками над ним. Це було кумедно, але хлопець стримався. 
Далі було чути, як вона чиркає сірниками, а потім всюди розлетівся запах ладану. Кімната навряд провітрювалася, бо густий аромат викликав кашель і задуху.  
Десь поруч занявчав кіт. І Толік ледь не відкрив очі, бо хотів побачити, чи кіт чорний. «Ще та відьма! Такий цирк влаштувала!» - подумав Толік. 
- Можеш відривати очі та сідати. – скомандувала знахарка. 
- То, що у мене? – запитав Толік. 
- Приворот. – спокійно відповіла жінка, а хлопець ледь не розсміявся. 
- Ви, серйозно? 
- Так. Та жінка давно хотіла твоєї уваги, а, коли ти підібрав хрестик, який вона кинула на перехресті, то все стало легко зробити. 
- То вона мене через хрестик приворожила? – спантеличено запитав Толік. 
- Ні, хрестик – це її гріхи, за які вона та її родина мала понести покарання. 
- Які гріхи? Це якась вбивця і злодійка? 
- Хіба це єдині гріхи, за які треба платити? 
- Ну, все інше – дрібниці... 
- Чаклунство, аборти, брехня, гординя – це все на тобі тепер висить. Їй стало легше на тебе вплинути. Батьки померли, є своє житло та хороша робота. Ти – мрія для неї. А вона - самотня та ще й з дитиною! 
- Аборти? Та я ж – мужик! 
- Дітовбивство - по-іншому. – пояснила знахарка. 
- З дитиною? То це Наталка? – чомусь подумав Толік і стало так сумно, як ніколи. 
- Якщо вона давала щось із тіста, то – так. – відповіла знахарка, а Толік не міг повірити: «Пиріжки. Вона така мила та хороша... Не може бути!». Але він хотів якось це перевірити. 
- Як мені зняти цей... приворот?  
- Його зробили нещодавно, то я швидко його зніму, а ось чужі гріхи повернути їхньому власнику важче буде. Треба, щоб ти до мене дев'ять разів прийшов, бо за раз таке не виправиш. 
- І в скільки мені це обійдеться? – скептично запитав Толік. 
- Я грошей ні в кого не прошу. – сердито відповіла знахарка. 
- А скільки дають? 
- Це люди самі так вирішили. У мене є жіночки, що не мають грошей і я їх так приймаю. – роздратовано відповіла жінка. 
- А коли наступного разу прийти? 
- У коридорі висить графік прийому. Але не пізніше семи днів, бо все буде дарма. 
- А... Дякую, - відповів Толік і вирішив дістати з кишені п'ятдесят гривень. «Цікаво, чи захоче вона приймати після такої мізерної плати. Вони ж у доларах приймають» 
- Не треба, твій брат мені вже поклав. – знахарка вказала на книжку, на якій лежало сто гривень і посміхнулася. 
- Може, мало? – зніяковів Толік. 
- Все нормально. – і вона пішла покликати Вітю з Олегом Андрійовичем, щоб забрали Толіка. 
Знахарка їм все знову розповіла. А Віті наказала, щоб забрав до себе брата та не впускав до нього ніяких жінок і не давав з ними по телефону спілкуватися.  
Коли ж за Толіком зачинилися двері, то виліз з-під дивану звичайний сірий дворовий кіт: 
- Та йому хрест на коханні поставили! – промуркотів чотирилапий помічник. 
- Якщо не заговорить із тою відьмою, то ще зможе покохати, хоч і недовгим буде шлюб. – з певною надією сказала знахарка. 
- Чула, дитя, ти ще можеш народитися! – занявчав кіт до, здавалося б, порожнього місця. 
Але знахарка знала, що коли бачать значно більше аніж звичайні люди. Також вона знала, що відьом «ломить», коли чари вертаються проти них і намагаються це виправити. Знахарка молилася Богу, щоб Толік не заговорив із відьмою. 
Наталка ж усе відчувала і вкотре телефонувала Толіку, але ніхто не відповідав. Вітя забрав мобільний телефон у брата й давав лише, коли телефонували чоловіки.  
І, коли Толік закінчив розмову з Ігорем, то Наталка встигла його набрати. 
- Алло! Толіку, ти як? – стурбовано запитала Наталка, надіючись, що її чують і дадуть відповідь. 
- Толік спочатку вагався, чи варто говорити щось у відповідь, бо він випадково натиснув на екран і «прийняв» вхідний дзвінок. Тому Наталчин голос пролунав для нього раптово. 
- А... Так, все добре... – коротко відповів хлопець, а вона видихнула з полегшенням. 
- Я хвилювалася... Ти не відповідав... – продовжувала Наталка. З кожним його словом їй ставало краще, ніби не він був причарований, а – вона. 
- Пробач, я трохи стомився. Сама розумієш. Поговоримо трохи пізніше. 
- А... Так... Так, звичайно. Бувай. – відповіла вона, а він натиснув на «відбій». 
Толік не відчував більше до неї тих амурних почуттів. Не було й неприязні. Було байдуже. Наталка нічого для нього не важила. Ніяка струна душі не звучала, коли він думав про неї, та й думати не хотілося. Не було бажання... 
Через два дні Толік прийшов до знахарки. Вона відчула, що відьма з ним розмовляла, але він цього й не пригадає. 
Коли він пішов, то кіт, що цього разу весь час був під столом сумно пронявчав: 
- Він завжди буде сам... Шкода, що те світле дитя не народиться, хоч і дуже хотіло. А, що ж буде з відьмою? 
- Їй все одно треба буде за все заплатити. Якесь велике горе за собою приведе її смерть. – з якимось жалем відповіла знахарка. 
А Толік жив далі. Йому було добре. Створювати власну сім'ю йому не хотілося, та й «навіщо?». Не було тієї, яка заставляла його серце битися сильніше. Але хіба можна викликати хоч якісь почуття у кам'яного серця? Його ніхто не полюбить, і він – нікого. 
А десь на небі плакав маленький ангел. Він не зможе спуститися на землю до тих, кому була потрібна його любов. І там на землі двоє людей навіть не здогадуються, що вони щось втратили.