Жінки бувають різними

Вже вкотре Толік брав нічну зміну. Відсипатися вдень у порожній батьківській квартирі не так вже й страшно. Сонячні промені відганяють примар. Хоча, інколи, Толіку здавалося, що хтось є позаду нього. Але щойно хлопець обертався, то нікого не було. Телевізор, як завжди, вмикався сам по собі. У ту кімнату було страшно заходити. А нещодавно там був викинутий одяг із шафи. Толік хотів усе поскладати на місце, але на наступний день все повторилося.  Ніби він нічого не робив. Усе розкидано точнісінько, як вперше. Після такого боїшся збожеволіти. 
Коли ж Толіку доводилося працювати вдень, то він ішов ночувати до бабусі з дідусем. Але завтра цього не буде. Вони їдуть на дачу. Звісно, можна поїхати нічною електричкою на дачний масив, але вранці знову на роботу. А звідти добиратися дуже важко. Тим більше, у нього не було власної машини, бо батькове авто розбилося в ДТП. 
Також можна купити якійсь білет на потяг і заночувати на вокзалі, але це якось проблемно. Та й навіщо, якщо є хостели і готелі. 
Але таке Толік вже робив і добряче посварився з адміністратором єдиного у місті хостела, бо сусід по кімнаті звинуватив його у крадіжці. Толік запропонував викликати поліцію, бо не хотів, щоб його речі чіпали, та й підкинути щось могли. Але двоє охоронців почали лізти до нього битися. Потім приїхала поліція(хтось із мешканців викликав) і трохи все уліглося, але розбита губа і синець під оком лишилися. 
Якесь відчуття приреченості час від часу навідувало хлопця. Саме тоді була думка звернутися до психолога, але Толік боявся, що його запруть в дурку, а звідти навряд він вийде. Там можна втратити не лише свободу, але й себе. 
Толік навіть розмовляв з братом про продаж квартири. Частину грошей віддасть Віті, а на решту купить меншу двокімнатну(без примар). Брат не розумів поспіху, бо думав, що батьківська квартира залишиться Толіку, а дідусеву і бабусину продадуть і поділять порівну. Хіба-що комуналка дорога. Тому Вітя обіцяв подумати, але не зараз, бо й сорока днів зі смерті матері не пройшло, а так робити не можна. 
Після довгих роздумів Толік вирішив напитися. Додому друзі доведуть, а «п’яному море по коліна». Звісно, зранку мучитиме похмілля, але він купив купу таблеток від алкогольної інтоксикації. Проблема була в тому, що ніяких свят не передбачалося, тому витягнути хлопців було дуже проблемно. Більшість з них вже були татусями, а це яка-не-яка, а відповідальність. Не хочеться, щоб діти сміялися з того, як тато «лякає» унітаз. Варто згадати, як похресник розповідав, що Рома не міг закрити двері туалету, бо йому заважали власні ноги. Це смішно, коли ти малий, а дорослому за таке соромно. 
До речі, Рома погодився вийти «на пиво», але лише на годину. Він знову помирився з Катею і не має намір все втратити. Тому Толік вирішив пити не пиво, а - горілку, щоб швидше сп'яніти. Кажуть, якщо її змішати з кока-колою, то це буде зі швидкістю світла. 
«От би Ігор був вихідний... У нього порожня квартира, бо розлучений і батько в селі. Там би напився б і залишився...» - подумав Толік і відразу задзвонив телефон. 
Телефонував вище згаданий персонаж. Чомусь у голові крутилася стара приказка: «згадай гівно – ось воно». Ні, Ігор – хлопець непоганий, але має звичку кликати на своє побачення когось із друзів, щоб похизуватися новою пасією і при ній же якось мимоволі згадати якийсь недолік хлопця, що прийшов. Це дратувало... 
- Алло! 
- Привіт! 
- Привіт! 
- Ти ще не передумав кудись вийти? – бадьоро запитав Ігор. 
- А? Так, хочеться десь пройтися. Чи, може, до тебе?  
- Можна... Але треба в магаз сходити. 
- Я без машини... Так-що це буде трохи довго. – сумно сказав Толік, згадуючи аварію з батьком. – І, о восьмій до нас Рома приєднається. 
- Зрозуміло. Ти де? Бо я на машині. – запропонував Ігор. 
- У центр прогулююсь... 
- А чого так? Додому не заходиш... 
- Та якось не хочеться... 
- І часто ти так з друзями гуляєш? У тебе ж ще є однокласники, одногрупники, колеги і просто товариші... Не зіп'єшся? 
- Не повіриш, але зараз усі зайняті, навіть, двоє на заробітках.  
- То ти нас двох покликав? 
- Я не зіп'юся... 
- Ну, я розумію, що ти втратив обох батьків майже одночасно, але топити горе в алкоголі... 
- Та не п'ю я! Оце вперше! – розізлився Толік. Вже за алкаша сприймають.  
- Добре-добре... Я біля моста припаркуюся. Знайдеш. – натиснув відбій Ігор. 
Толік хотів заперечити, бо треба йти трохи довше аніж планував. І на мості у нього з'являвся якийсь безпричинний страх. Висоту він ніколи не боявся, навіть пориви вітру не жахали його. Цей страх Толік не міг пояснити. 
Знову заграв мобільний. Цього разу дзвонила Наталка. Її мелодійний голос заспокоїв. Вони говорили трохи про роботу, трохи про Артема і про буденні речі. Наталка розповіла, що готує смачну запіканку і запрошувала у гості. Їй було дещо сумно... Вона сказала, що він дуже сподобався Артемчику і їй також. Це було сказано тихо, але достатньо, щоб почув Толік. Ці слова окриляли. Йому також було самотньо і цим він поділився з нею. 
Толік дійсно часто згадував її і тоді зникали усі страхи. Але сум за коханою(так-так, саме «коханою»), він засів каменем у грудях. Без неї було важко й думки часто вертілися навколо Наталки. 
На небі виднівся блідий, ледь помітний повний місяць, хоч сонце тільки буде сідати за небокрай. Чомусь Толік подумав, що це дуже романтично та символічно. Він і Наталка, як той місяць і сонце. Ніби разом розмовляють, але не надовго, бо треба йти до друзів. 
Була сьома година вечора. Вечоріло. 
- То приходь до нас, Толічку? – знову запросила Наталка. 
Толік хотів погодитися, але не можна так приходити. Не так його виховували. Треба помитися, одягнути цілі без дірок шкарпетки і поголитися. «Може, будемо цілуватися?» - від цієї думки з'явилося якесь піднесення і дуже хтиве бажання. «Але не сьогодні, ні. Вже домовився з хлопцями». 
- Сьогодні, на жаль, не можу. Але я б дійсно хотів би тебе побачити. Знаєш, я інколи сумую за тобою? – сказав Толік. А дівчина з якимось таким дуже сексуальним придихом відповіла: 
- Так? Я... Я також... А, коли ти будеш вільний? Нічого, якщо пізно. – наполягала Наталка 
- Сьогодні щось типу парубоцької вечірки... Пробач. 
- Шкода... – трохи дратівливо, а потім грайливим голосом додала: - То приходь завтра? Я буду вихідна. 
- Ех... Я працюю. Хіба-що ввечері?  
- Нічого. Я чекатиму.  
- То до завтра? 
- Так. До зустрічі. Цьом. – від останнього слова він зніяковів і хотілося сміятися, як дурник. Але Толік згадав, що деякі дівчата навіть цілуються при зустрічі. «То з хлопцями вони цілуються на прощання?» - подумав Толік. 
- Ага. Цьом. 
До машини Ігоря Толік ішов, як проморочений: було тісно в штанях і порожньо в голові. Звісно, це не пройшло повз увагу Ігоря, але Толік всю дорогу був, як партизан.   
Коли ж усі троє зібралися у Ігоря, то почали допитуватися Толіка чому той їх витягнув гуляти і без усякої на те причини. Також розпитували про особисте життя. Особливо, про Діану, яка постраждала в ДТП. Ігорю вона так сподобалася, що просив сказати, якщо у них нічого не складеться. Про смерть батьків намагалися не говорити, бо не хотіли нагадувати про втрату. 
Між розмовами наливали Толіку якомога більше горілки, але він не був проти, бо саме за цим він і прийшов. Через годинку він був дубовим. 
- Толя? – Рома штовхав у бік товариша, бо той почав засинати. 
- То, чому ти вдома не хочеш ночувати?  
- Я? 
- А хто ж і ще? – зареготів Ігор.  
- Та в мене вдома г-гейц... 
- Білл Гейтс? – розсміявся Рома. 
- Ні, пол-тергейц.  
- Ну, й ім'я у іноземця! – присвиснув Ігор. 
- Та, ні. Це він про полтергейста! – і повернувся до Толіка – Так? 
Толік стомлено кивнув. 
- Бачиш! Добре, мені пора. Завтра розкажеш, що наш товариш тобі розповідав? – встав зі столу Рома, а Ігор пішов його провести. 
- Так, звичайно. 
Толік встиг заснути, поки хлопці прощалися, але Ігор його розбудив. 
- То в тебе вдома привиди? – розпитував Ігор. 
- Ні, моя мама хор-ша, і тато хор-ший. – пробубнів Толік і почав рюмсати – Вони б мене не лякали б! 
- То чого ти боїшся? 
- Телевізора. 
- Що??? Телевізора? Жахи дивишся? 
- Ні, не дивлюся. 
- Ясно, що нічого не ясно. І більш нічого не боїшся? 
- Бабайки 
- Ну, це взагалі капець! – дивився на п'яного Ігор. 
- А з бабами як? 
- Та н-як. Наталя рятує, а Діана до... Ну до цьої відправляє... Як його? 
- До лікаря? 
- Тьху на тебе! До шамана! 
- То тебе вдома лякає телевізор і Наталя його ремонтує, а Діана відправляє до майстра? 
- Ти – ідьйот? - п'яно мовив Толік й Ігор пирснув зі сміху. 
- Ой, не можу! Поясни: від чого тебе рятує Наталя? 
- Від бабайки. 
- Від того полтергейста? 
- Так! 
- Вона – відьма? 
- Вона – ангел. – замріяно відповів Толік. 
- Вона тобі подобається? 
- Так! 
- Ну, хоч щось зрозуміло. Я тобі таксі визву. Почекай трохи. 
- Ні-і-і!!! – загорланив Толік. – Я у тебе сплю! Я боюся іти додому! 
- А? Точно, ти ж бухий. Ще вдома блювотою вдавишся. Тим більше у вас точно якась чортівня коїться. 
- Ага. – кивнув Толік і почав куняти. 
- Може, ти священника позвеш? Хай квартиру освятить. – запитав Ігор, а Толік вже почав хропіти. – От свиня, нажерся! – сказав з докором Ігор і розсміявся із власних слів. 
Він потягнув друга на диван і приніс у кімнату тазик. Ігор завбачливо поклав друга на бік і пішов спати, а на ранок почався повторний допит. 
- Доброго ранку! – бадьоро привітався Ігор. 
- Угу. – втомлено махнув рукою Толік і осушив стакан води. 
- Сушняк... – співчутливо сказав Ігор. – Не треба було так напиватися. Сказав би, що боїшся вдома ночувати. 
- Так!? 
- Так! – перекривив його Ігор. – І, що в тебе з телевізором? 
- Та нічого? 
- А чого його боїшся? 
- Та він вмикається сам по собі й на тих серіалах, які мама дивилася. Одяг з шафи вилітає. І шухлядка сама висувається. – розповів Толік. Але про відчуття ніби хтось за тобою стоїть і про темний силует, що ввижається зліва боку він вирішив промовчати.  
- А, що в шухляді? 
- Та нічого... 
- Ясно. А, що за Наталя? 
- Наталка? Це колега.  
- І, що? Гарна? – Ігор показав руками груди. 
- Яке тобі діло до цього!? – роздратувався Толік. 
- Ти казав, що вона тебе рятує. 
- Вона телефонує і, навіть, один раз прийшла, коли я дуже боявся. З нею у квартирі все стихає. 
- Ух! Не жінка, а термінатор! – показав кулаком вгору Ігор. – А Діана чого до шамана посилає лікуватися? 
- Каже, що мені пороблено та, щоб я йшов до знахарки. 
- А священника позвати, щоб житло освятив? 
- Вона не знає, що я боюся вдома бути. Це вона про смерть моїх батьків і певне невезіння хвилювалася. 
- Так, це теж варіант. Ти б сходив? 
- Та я віруючий, щоб по відьмам ходити! 
- Та одне другому не заважає. Сходи? Добре? 
- Та не хочеться... 
- Боїшся? – якось зневажливо посміхнувся. 
- Ні! Але священника покличу. Це хороший варіант. 
- Молодець! – похлопав по плечу Ігор, а Толік скоса подивився на друга. 
Далі хлопці привели себе в більш-менш пристойний вигляд і кожен пішов на свою роботу. 
По дорозі до обленерго Толік зайшов у церкву, але вона була зачинена. Хлопець думав, що її двері завжди відкриті, як пишуть в книгах чи показують у фільмах, але такого в реальному житті немає.  
Толік згадав, що треба перехреститися, коли заходиш на територію храму. Та й помолитися не завадить. Може, це хоч якось йому допоможе? 
Щойно він закінчив молитися, як подзвонила Діана.  
- Алло? 
- Привіт! Ти, як? 
- Привіт! – привітався Толік і вирішив все викласти дівчині.  
«Подумає, що псих – байдуже, хоч відстане від мене; порадить піти до знахарки(а вона це точно порадить, типу - я ж казала «пороблено») – скажу, що це єресь і гріх. Я ж біля церкви стою. Нехай їй буде соромно» 
- Знаєш, все погано. Якась нечисть у мене вдома. Телевізор сам по собі вмикається. Речі розкидає хтось чи щось і здається ніби за мною стежать. Боюся додому йти. Повна срака. 
- Ти за спокій батьків давав? 
- Ні. Але мої дідусь з бабусею давали. 
- То ти також помолися. І позви священника. Нехай освятить квартиру. – несподівано порадила дівчина. Про знахарку не сказала ні слова. 
- Та я стою біля церкви. Тут нікого немає. 
- У мене є номер нашого сільського священника. Може, він знає когось з міських. Зараз йому зателефоную. – дівчина «вибила» і через кілька хвилин закинула номер телефону отця Тарасія. – Бачив номер? Це священник з твого району. І можеш у моєї тітки ночувати. Тут є ще одна кімната. – перебила дівчина. 
- Добре, дякую. – вирішив не сперечатися. Хоча ночувати у неї не хотілося. Бо заночуєш, а потім женять.  
Далі Толік знову попрямував на роботу. 
Цілий день він думав про Наталку. Уявляв їхню розмову і не тільки. Про те, що окрім них двох буде ще її син якось забулося.  
А ще поцілунки... Треба поголитися. Дівчата не люблять, коли коле борода. Але для цього треба піти додому.  «Лячно...» 
Відразу згадав про священника, до якого й зателефонував щойно був перерив. Звісно, пішов подалі від колег, щоб не чули розмову. 
- Алло! Добрий день! Це отець Тарасій! 
- Алло! Доброго! Так. – відповів приємний чоловічий голос.  
- Чи можна освятити квартиру? 
- Так, звичайно. Сьогодні вечірня служба, то можете підійти до мене після служби, або закиньте свою адресу мені на вайбер, - як вам зручніше. 
- А, коли саме можете освятити? 
- Десь після четверга. 
- З четверга? А раніше ніяк? 
- Зараз немає поста і весільна пора. А, ви, поспішаєте? – спокійно запитав отець Тарасій.  
Толік не очікував, що священник може бути на стільки зайнятим. Але страх змушував благати про допомогу. 
- Я вдома не можу ночувати! Таке враження, ніби там щось є, і це не Бог. 
- Чим більше ви боїтеся, тим сильнішим стає лукавий. Вірте в Бога і ніхто вам не зашкодить. 
- Легко вам сказати. У мене шухляда сама висовується, телевізор сам вмикається і речі з шафи розлітаються.  
- Добре. Зараз подивлюся, коли є вільний час, почекайте. – з деякою схвильованістю погодився священник.  
Було чути, як він гортає якісь сторінки. Мабуть, це був його записник, в якому був графік богослужінь та всяких релігійних справ, які виконує священник. 
- А де ви проживаєте? 
- Біля парку. Коновальця 16, кв.8. 
- О! То я у вас був. Це ваші батьки померли нещодавно? 
- Так. 
- Співчуваю... Дивіться, можна в середу на третю годину? 
- А раніше? Понеділок? 
- Ні, ніяк не вийде. 
- Будь ласка, я заплачу скільки скажете. 
- Справа не в грошах. У понеділок не можна ніяк, бо престольне свято нашої церкви. Завтра неділя повністю зайнята, бо самі розумієте – то є вихідний багато вінчань. У вівторок серед священнослужителів буде велике зібрання. Ви розумієте? Що ніяк не вийде раніше. 
- Будь ласка... Де мені ночувати весь цей час? – благав Толік, а священник замовк на кілька хвилин щось обмірковуючи. 
- Я, особисто, не можу. Може, хтось інший. Зачекайте, я вам зараз передзвоню. – сказав отець Тарасій і скінчив розмову. 
Через кілька хвилин отець Тарасій передзвонив. 
- Алло! – відповів Толік. 
- Алло! Ви питали щодо освячення квартири. – спокійно нагадав отець Тарасій. 
- Так! 
- Дивіться, отець Василь може освятити сьогодні, але після вечірньої. Це десь о восьмій годині. 
- Сьогодні? – запитав Толік. Він згадав про Наталку та почав шкодувати, що наполягав на освяченні. 
- Так. Ви ж казали, що вам немає де ночувати? – перепитав священник. 
- Так... Я з роботи якраз після восьмої звільняюся. Десь о восьмій п'ятнадцять буду вдома. 
- Добре. Я йому передам. Зараз закину його номер телефону. Хай вас Бог береже. – закінчив розмову священник, а Толік лише буркнув «до побачення».  
Далі знову почалася робота. Все валилося з рук.  
Толік попередив Наталку, що не зможе прийти. Дівчина почала розпитувати про причину, а він по-наївності розповів про освячення квартири. Наталка починала дратуватися її голос підвищувався, ще б трохи і почала кричати. Вона наполягала, щоб Толік все ж таки прийшов і нічого страшного, якщо пізно. Наталка намагалася якось вмовити хлопця, але він не знав коли саме буде вільний. Вкінці вона дорікнула, що вже сказала Артемчику про його прихід і приготувала вечерю. Бідний хлопчик очікував прихід хорошого дядька. Толіку було соромно. Він вибачався... Але десь в грудях лишилося неприємне відчуття провини, якого важко було позбутися. 
«Тепер вона не буде зі мною зустрічатися... А вона така гарна і добра. Який я – свиня! Дурень!»  
Ближче до восьмої години виникли певні проблеми, які потребували час на їхнє розв'язання. Толік затримувався і починав хвилюватися.  
Зателефонував незнайомий номер і він його ледве не пропустив. 
- Алло! 
- Алло! Слава Ісусу Христу! Це отець Василь. Ви домовлялися щодо освячення квартири. – басовитий голос малював якогось кремезного чоловіка. 
- Так. Слава! Навіки слава! Я трохи на роботі затримуюсь, виникли певні труднощі. Пробачте, чи не могли б ви почекати ще двадцять хвилин? 
- Ви могли б попередити. У вас є мій номер. – дорікнув священник. 
- Пробачте. Я сам не знаю чому так сталося. Будь ласка, почекайте! – Толік боявся, що наступного разу до нього більш не прийдуть. 
- Давайте, я прийду у четвер? 
- Та я через парк від будинку працюю, зараз здам зміну та прийду. 
- Добре, щоб не стояти під дверима – останнє слово він виділив - я піду в парк буду біля пам'ятника Шевченку.  
- Дякую. 
Було вже темно. Толік поспішав як міг. Навіть трохи пробігся на місце зустрічі. Коли ж роззирнувся, то поблизу нікого не побачив і серце почало шалено битися. «Не встиг! Ні з Наталкою побачитися, ні хату освятити!» 
Аж раптом заграла мелодія мобільного. 
- Алло! 
- Ви, мабуть, мене не помітили. Я біля бузку. – сказав отець Василь. 
Толік обернувся і до нього підходив темний силует у довгій рясі. Саме у тій стороні був один згаслий ліхтар. «І додумався він саме там сісти?» - подумав сердито Толік. 
Отець Василь був низеньким, але приємної зовнішності молодим чоловіком. Коротке світле волосся і чисте виголене обличчя зовсім не в'язалося з уявленнями Толіка про священнослужителів. Не було тієї олдскульної бороди, яку він домальовував батюшкам. 
- Що ж, ходімо! – бадьоро сказав отець Василь. Його розвеселила Толікова розгубленість. – Ще таке питання: коли ви в останнє сповідалися? 
- Не знаю... 
- Знаєте, не лише дім повинен бути «чистим», але й сумління його господаря. Приходьте завтра зранку на сповідь, добре? 
- Так, прийду. 
- Чудово. – посміхнувся отець Василь так щиро, що Толіку стало ніяково.  
- Але я нічого поганого не робив? – після кількох хвилин роздумів сказав Толік. 
- Можливо, ви мали грішні думки, комусь заздрили, не слухалися своїх батьків, чи когось ненавмисне образили? Будь ласка, пригадайте все й обміркуйте, до завтрашньої сповіді у вас достатньо часу.  
Ця відповідь не задовольнила Толіка. Він не відчував ніякої провини за собою, але сперечатися з Василем не став. «Ще б я запам'ятовував про що я тоді-то і там-то подумав!?» 
Через кілька хвилин вони прийшли до Толікової квартири. Отець Василь попрохав приготувати стіл накритий скатертиною, миску для святої води та олію. Зазвичай, ті, кому освячують житло, також дають свічки та святу воду, але священник завбачливо взяв це із собою.  
Отець Василь окрім того, що просив у Толіка, поклав на стіл Євангеліє, хрест, свічки, пензлик і якісь наліпки у вигляді хреста, які пішов клеїти на чотири сторони.  
У батьківській кімнаті були розкидані речі, що заважало, тому Толік швидко все прибрав. 
Запалена свічка потріскувала і коптила, що не сподобалося священнику.  
У батьківській кімнаті знову увімкнувся телевізор. А Толік чомусь згадав старі фільми жахів про вигнання диявола. Все що відбувалося дуже нагадувало їхній сценарій. Отець Василь ще не почав молитися, а Толіку вже хотілося перехреститися. 
А священник ніби нічого не помічав, а спокійно запалив кадило і почав ходити по квартирі та читати молитви. Дим від ладану клубився і кружляв таким чином, що здавалося, як щось невидиме втікає геть звідси.  
Толік спочатку боявся і йому здавалося, що ось-ось трапиться щось паранормальне, але все відбувалося спокійно й тихо. Прийшло якесь умиротворення та полегшення. А, коли священник назвав олію «єлеєм», то це трохи розсмішило хлопця, але він цього не показав. 
Хрестики на стінах були помазані тим же єлеєм. А потім вся квартира була окроплена святою водою. Здавалося, що вона змила все зло, яке проникло в його оселю. 
Толік вперше після смерті батьків захотів ночувати вдома. Саме «вдома», бо раніше ця квартира була захоплена якимось примарами.  
Хлопцю стало соромно, що про все це знають його друзі.  Бо вони можуть подумати, що Толікова психіка вийшла з ладу через стрес та переживання, а мозок намалював примар, які жахали дорослого чоловіка.  
Було вже пізно, як все скінчилося. Толік лежав на ліжку, як отримав повідомлення від Діани: 
- Ти, як? Домовився про освячення? 
- Так, вже освятили. Все тихо і добре. – написав Толік, а сам розплився у широкій посмішці, бо ніяк не міг нарадуватися.  
- Я рада за тебе) На добраніч – відповіла дівчина і він відповів їй тим же.  
Діана змінила аватарку. Вона була надзвичайно красивою. Толік спіймав себе на думці, що милується нею. «Дівчатам важко знайти когось, а хлопцям – обрати» - подумав Толік, згадуючи про Наталку. Але вона тепер його зовсім не приваблювала. Йому не сподобалося, як його намагалися затягнути до себе додому. Але малого Артемчика шкода, але він – не його батько. 
Діана, навпаки, стала якоюсь добрішою. Її егоїстична поведінка кудись зникла. «Мабуть, це через аварію вона сердилася на мене. Але ж я хороший...» І разом з думками про неї він нарешті заснув.