Полтергейст

Три дні. Дев'ять днів. Сорок днів. У ці дні Толікова мати ходила до церкви та справляла панахиду по покійному чоловікові. Сина ж туди не «тягнуло». 
Толік не вважав за потрібне ходити до церкви. Він вірив у Бога, але не вірив священникам, які їздять на дорогих авто. А ті пенсіонери, що кучкуються під церквою навряд їздили на чомусь, що дорожче жигулів. Звісно, можна психанути і записатися в секту, але це небезпечно для життя. І всі духовні лідери не є бідними людьми, хоча закликають не перейматися матеріальними благами, бо це не головне. Яке лицемірство!  
А Толікова мама ходила до церкви. Ходила, бо так було прийнято, бо так треба... Навряд вона зверталася там до Бога, а даремно... Вона стояла всю панахиду, не чуючи тих молитов, які немов проспівував священник. Вона, ніби «відключалася» від всього, що її оточує, чекаючи закінчення служби. Так треба... 
Толік помітив, що мама набрала зайву вагу про що їй і сказав. 
- Та я майже нічого не їм. Не розумію... – відповіла вона.   
Жінка мала незвичні для неї темні кола навколо очей, хоча спала не менше восьми годин на добу. Все це вона списувала на переживання та нерви. А, як по-іншому пережити втрату коханої людини?  
Толік також вирішив, що мама стала такою через горе, тому не звертав більше на це уваги. А даремно... 
Одного вечора він, як завжди, прийшов додому. 
- Мам!? – вигукнув Толік, щойно зайшов у квартиру. Але ніхто не відгукнувся, хоч і було увімкнене світло в коридорі та кімнатах. 
Зазвичай, мама виходила до вхідних дверей щойно чула, як вони відчиняються. А тут було тихо. На кухні не було звуків куховарства та ароматів страв, а з кімнат не лунала балаканина телевізора. Тихо... Лише штучне світло, яке лякало не гірше нічної темряви. 
Толік встиг роззутися і пішов до батьківської спальні. Чомусь саме туди направляло неприємне передчуття, яке холодило спину. 
На підлозі лежала напіводягнена мама. Вона встигла зняти спідницю та блузку, бо хотіла передягтися в домашній одяг. Жінка лежала долілиць і не дихала. Схоже, їй раптово стало погано та вона втратила свідомість. 
Толік швидко перевернув її і легенько похлопав по щоках, але вона не прийшла до тями. Страх із нерозумінням, що робити далі трохи загальмували хлопця. Він забувся, як надавати першу допомогу, хоча цього вчать навіть у школі. Але треба діяти і він вирішив спочатку викликати швидку. Може, щось вони підкажуть, поки приїде бригада? І не помилився. Йому дали чіткі вказівки що робити далі та наказали чекати лікарів. 
Толік натискав їй на грудну клітину та вдихав повітря в рот. Він не здавався, але серцево-легенева реанімація не допомогла. Бригада швидкої допомоги, що приїхала на виклик лише констатувала смерть.  
Її тіло забрали. Потрібен розтин для з'ясування точної причини смерті.  
Інсульт.  
Далі для Толіка все було, як в тумані. Як якесь дежавю, ніби знайомо, але не так. Перші похорони він пережив легше. Мабуть, тому, що розділив горе разом із матір'ю.  
Так, у нього ще є родичі. Він - не сам. Є брат з бабусею і дідусем. Але в брата є своя сім'я , і його втішає дружина. А дід з бабою надто старі і ледве тримаються на ногах, дивлячись на тіло своєї доньки. Вони потребують більшої підтримки, аніж він сам. 
Всі плачуть, хто не плаче, то сидить мовчки.  
Толік був у центрі уваги. Його встигли обійняти чи не всі мамині колежанки, але бабуся єдина чиї обійми хоч трохи та втішили. 
«Мабуть, мама була б такою самою, якби дожила до цих років» - майнула підступна думка в голові, яка змусила сумувати ще більше. А сльози починали душити, видираючи собі шлях назовні. Але Толік – чоловік, а чоловіки не плачуть і він засоромився, не дав собі розм'якнути. Хоча, кому яке діло до цього!? У нього померла мати!  
«Не дивіться на мене! Не шкодуйте мене! Ви, бісите! Трясця!» - сердився хлопець – син покійної. Зовнішній спокій зовсім повністю приховував внутрішні емоції. Мабуть, через те, що емоцій було дуже багато й вони боролися між собою, не даючи іншій вийти на ззовні. 
Так і пройшли тихі похорони. Толік не проронив жодного слова, ніби проковтнув величезне горе, яке ніяк не міг прожувати. А, що сказати? – це не свято, де іменник дякує усім, що до нього усі прийшли і подарунки принесли. Це, трясця, похорони! І після їх закінчення зовсім не стає легше. Настає ніч... 
Цієї ночі Толік ночував у бабусі з дідусем. Тільки не зрозуміло було кому це більше потрібно: йому, щоб не боятися в порожній квартирі, бо тридцятирічний хлопчина такий маленький(утю-тю, лапуля); або ж старим, бо він схожий на їхню дочку і вони бояться його втратити. Не зрозуміло... 
Сон. Його кімната. Мама не може відчинити шухлядку та смикає її щосили. 
- Мам? Що ти робиш? – запитав Толік, який щойно прокинувся та ліниво потягнувся.
- Ти татові обіцяв, забувся!? – сказала з докором мама й обернулася. 
І сон зник щойно Толік згадав, що вона померла. Сльози почали давити і він прокинувся. Їх немає... 
Це була друга година ночі. Толік тихо плакав. Тепер можна, ніхто не бачить і не слідкує за тобою. У сусідній кімнаті спали дідусь і бабуся, але він плакав тихо. Вони втратили дочку, тому хлопець ще більше розплакався, бо стало шкода стареньких. Він схлипував і тер очі. Було так погано, як ніколи в житті, але нічого не зміниш і нічому не зарадиш.  
Толік не зрозумів, як знову заснув. А на наступний день пішов додому, бо цього разу сон не вивітрився з голови, а намертво вчепився, нагадуючи про комп'ютерний стіл і ту кляту шухлядку, яка не давало спокою покійникам. 
Квартира була холодною, хоч був останній місяць літа. Порожньо та неприємно... 
У власній кімнаті дещо здалося йому дивним: верхня шухлядка не була засунута до кінця.  
Таке Толік ніколи не робив, бо це його чомусь дратувало, як будь-які не зачинені до кінця двері.  
Варто згадати, як в однокласниці він побачив, що на верхніх кутках дверцяток шафок були навішані кофтинки та різний одяг. На запитання про цю дивину дівчина лише знизала плечима, що так легше потім діставати потрібну одежину, бо там купа всього, а все витягати лінь. А ще один раз одягнену кофтинку не хочеться прати, бо не зовсім брудна, і не покладеш до чистого одягу, тому краще хай так висить. 
То ж петлі відійдуть, якщо не погнеться саме дверне полотно! Для бережливого Толіка – це було просто жахливо. Дівчина – не господиня, хоча любить займатися усіляким рукоділлям. І, колись кохана, однокласниця стала дратувати, а могли б зав'язатися романтичні стосунки. 
Але вернімося до шухлядки. Ця шухлядка ніби просила переглянути весь свій вміст. Так і було зроблено, навіть двічі. Але нічого дивного Толік не знайшов, все потрібне та ціле. Що хотіли від нього покійники? – не зрозуміло.  
Далі життя потекло рікою. Бідного сирітку шкодували всі. На роботі жінки хотіли нагодувати. Іра була у відпустці, але відколи Толік взнав про її нареченого, то вирішив не куштувати її обід. Дану колегу якось ненароком замінила Наталка. Вона пригощала хлопця пиріжками, які були дуже смачними. Саме цим вона привернула до себе увагу, а те, що у неї є син Толіка чомусь перестало цікавити. 
Наталка здалася дуже красивою. Толік любив більш худорлявих, але тепер її фігура стала еталоном краси. Густе чорне волосся приваблювало своїм блиском, а невиразні очі з опущеними зовнішніми кутиками не були таким суттєвим недоліком, як колись, а, навпаки, були дещо сумними і сором'язливими, що хотілося втішити(в усіх значеннях цього слова). 
Наталка була тихою дівчиною. Здавалося, що вона зі всіма погоджується. Толіку було цікаво про що вона думає і, як мислить. Але дівчина могла підтримувати окремо дві кардинально різні думки. Наприклад, прийшла з однією колегою і та говорила про важливість вакцинації, а потім прийшла з іншою жінкою, яка недовіряла вакцинації – у обох випадках вона підтримувала колег і навіть допомагала знайти певні аргументи. Цього Толік не міг зрозуміти. Вона або боїться висловити думку, або невпевнена в собі, або ж хоче усім подобатися. Наталка не вважає себе красунею, як Діана, тому хоче якось привабити до себе людей, бо дівчата хочуть бути красивими, хоча б зсередини. Але, яка вона насправді? 
Діана ж часто писала Толіку, підтримувала та шкодувала. Він їй ніколи не писав першим, і це дівчина списувала на смуток за рідними. Вона думала, що хлопець не хоче гуляти та розважатися з нею через траур, бо, як можна відмовити такій красуні. Тим більше, її ніс став дуже гарним: маленький та делікатний. Діана навіть рада була, що потрапила в ту аварію. 
На диво, з'явилися спільні інтереси. Толік дізнався, що дівчина майже нічого не знає зі шкільного матеріалу зарубіжної та й вітчизняної літератури. Ходила на уроки, але не була захоплена навчанням. Добре вчилася, але все швидко забула, бо воно не було потрібне. 
Толік порадив перечитати «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Маленький принц» Антуан де Сент Екзюпері, «Лісову пісню» Лесі Українки та ще декілька творів класичної літератури. Звісно, дівчина прочитала першим «Майстер і Маргарита». Її відгук звеселив хлопця. Діана відносилася до тих, хто мав своє неповторне бачення і сприймала все по-особливому. 
«Знаєш, малою я знудилася ще на діалозі між Берліозом і Бездомним. А зараз я все прочитала. Цікаво. Що правда, я не поважаю і не захоплююся Маргаритою, як моя колишня вчителька і оце поняття «роман в романі» мене дратує. Там надто багато роздумів про Ісуса, без цього було б не гірше. А Маргарита бісить, бо жила баба шикарно, але жопа шукала пригод, і знайшла. У вигляді Майстра, який був бідним і постійно писав про життя Ісуса. Це те саме, що жіночку затягли у секту, бо від цього писаки вона фанатіла».  
Толік не міг повністю заперечити їй, бо знав, що вона вперто стоятиме на своєму. Це його забавляло. Перше враження від прочитаної книги безцінне, а тому він вирішив почекати, коли прочитане трохи вивітриться з її голови, щоб почати дискусію. А тому завжди відповідав на її повідомлення, бо втрачати повністю зв'язок з нею не хотів. 
- Привіт! – з'явилося на екрані мобільного телефону коротке повідомлення від Діани. 
- Привіт – відписав Толік. 
- Як робота? 
- Чергував на станції і якийсь «редиска» вкрав одну штуку. – роздратовано поділився горем Толік. 
- Тобі за це щось буде? 
- Премію заберуть. 
- І часто тобі так не щастить? 
- Буває... 
- А в колег як? 
- Та всяке буває. 
- Яке? 
- З електрикою травми, зазвичай, несумісні з життям. 
- Ого! 
- Але я оператор. Хоча інколи виїжджаю, коли новий дім підключали до мережі, чи щось подібне.  
- Зрозуміло... – прочитав Толік, але дівчина продовжила щось писати. – Моя мама казала, що таке враження ніби тобі пороблено. 
- Якщо твоя мама каже, то так воно і є... – єхидно відповів хлопець. 
- Вона ходить до однієї знахарки. Ця жінка також може побачити, якщо на людині є порча. 
- Ні, у мене немає порченого, я таке відразу викидаю.  
- Я не про це! 
- Я зрозумів, але я в таке не вірю 
- Але можна сходити. 
- А потім за кожен сеанс все більше грошей викидати? Ці знахарки, гадалки і екстрасенси – дуже хороші психологи та аферисти. 
- Вона ніколи не каже, щоб їй платили. Люди самі вирішують скільки їй давати. Моїй мамі допомогла... 
- А, що в твоєї мами було? 
- Хворіла і лікарі не знали що з нею.  
- А знахарка вилікувала? 
- Вона зняла порчу, бо моїй мамі заздрили. 
- Заздрили? 
- Так, бо вона в сільраді секретарем працювала та багато землі мала. 
- І скільки землі? 
- Двадцять гектарів. – відписала дівчина, а Толік зрозумів, що не така вже і бідна дівчина. 
- То за цю землю заздрили? Але ж це морока 
- А вона в оренду здає. Ще й двох корів тримає. Ось і заздрили, що ми- заможні. Ти подумай. Сходиш, вона на тебе подивиться, щось помолиться і скаже все.  
- То це якийсь театр. 
- То приходь подивишся. Ти ж таке ніколи не бачив.  
- Буде шаманити і в бубен бити?))) 
- Сам побачиш. 
- Я не піду. – заперечив Толік. Його починало це дратувати. Навіщо все це? 
- Ок. Але, якщо надумаєш, то скажи. – погодилася дівчина та закинула в повідомлення номер телефону знахарки.  
Толік більш нічого не написав. Чомусь стало сумно. Порожня квартира гнітила та він часто гуляв з друзями. Готувати їсти Толік не умів. Він готував, але все виходило якимось несмачним, то розвалиться, то пересмажиться. Справжня морока. Найгірше – коли приходиш додому, а в холодильнику «миша повісилася», тоді треба бігти в супермаркет. 
Тому Толік часто ходив до бабусі та дідуся. Але у них не було інтернету та комп'ютера, а на мобільному постійно сидіти трохи напружувало та набридало. 
Ось і зараз Толік грав у «танчикі» через мережу. У кімнаті було холодніше, аніж на дворі. Бабине літо дарувало м'яке тепло, але воно не гріло. Осінь починала облаштовувати погоду під себе. 
По спині пробіг холодок, а босі ноги потребували носків, бо замерзли. Хлопець пішов на кухню приготувати собі теплий чай. Повна тиша навіювала спогади про маму. Електричний чайник забулькав і клацнула кнопка на ручці. Поки обертався, то якусь мить здалося, ніби щось темне промайнуло зліва. Толік подумав, що його очі стомилися від екрану, але обіцяв собі пограти ще півгодини. 
Вечоріло. Останні сонячні промені освітлювали кімнату та згаслий екран. Толік ворухнув мишкою, але екран не засвітився. Комп'ютер він не вимикав. Електронний годинник не «збився», тому світло в будинку не відключали, та й не передбачалися перебої у його районі. Отже проблеми в будинку, а не з електропостачанням. «Аби комп не зламався» - подумав Толік, але все нормально увімкнулося і в колонках заграла звична мелодія увімкнення віндовса. 
Хлопцю знову щось здалося з-за спини, але нічого не було. На руках зробилася гусяча шкіра, а волосся встало дибки. Якийсь внутрішній голос лунав, що треба тікати, але мозок говорив про абсурдність даних дій. Страх, що взявся нізвідки огортав мертвецьким холодом. Щось схоже він чув про панічну атаку, але ніколи не думав, що з ним таке станеться. 
Верхня шухлядка знову була висунута. Зовсім на трішки, але це було поміченим хлопцем. А, коли у батьківській спальні голосно запрацював телевізор на улюбленому маминому серіалі, то Толік ще б трохи і обісрався б зі страху.  
Добре, що двері до його кімнати зачинені. Але у них не було замка, а тому «щось» могло їх відчинити. Толік сів на підлогу та обперся спиною об двері. Це трохи заспокоїло. Певне відчуття, що саме у своїй кімнаті він у безпеці починало зароджуватися, але сидіти так до ранку – це не вихід. 
Сонце вже сідало за обрій і кидало тіні від дерев. Толіку здалося, що на нього стрибне якийсь демон, чи якась мара. Він боявся ворухнутися, щоб його не почули. Бігти до вхідних дверей також не хотілося, бо подвійні двері довго відчиняти і щось лихе могло заподіяти йому шкоду. 
А щось в квартирі було. Воно лякало, бо не знаєш, як з ним боротися і наскільки воно сильне. 
Коли заграв мобільний телефон на столі, то хлопець підстрибнув на місці, але з великим зусиллям опанував себе і відповів на дзвінок. Але не зводив очей із дверей. 
- Алло, - тихо, але чітко відповів. 
- Алло, Толік? Це я, Наталя. Вибач, що турбую. Можна, я зайду, бо малий хоче в туалет? Ми біля твого будинку, тільки не знаємо під'їзд і квартиру. – швидко випалила дівчина. 
- Так! Квартира 8, перший під'їзд. – радісно відповів Толік. Його страх кудись зник, даючи йому на хвилину розслабитися. Тепер він - не сам. 
Толік закінчив розмову, але увімкнутий телевізор у батьківській кімнаті нагадав про те «щось», що його увімкнуло. Заглядати туди не було ніякого бажання. Хлопець швидко вибіг з кімнати і ще швидше відчинив двері та встав на сходовому майданчику. Лише через кілька хвилин він зрозумів, що зустрічати гостей у під'їзді це дивно. Але пояснювати, що злякався бабайки ще дивніше.  
Через кілька хвилин з'явилися Наталка з маленьким хлопчиком, за віком, як його племінник. 
- Добрий день! – вигукнув малий раніше своєї мами, на обличчі якої зчитався подив, що їх зустріли у під'їзді. – Я хочу какати! 
- Добрий... А, так... Заходь. – Толік провів хлопчика з мамою до туалету. 
Тепер він зовсім перестав боятися і зайшов до батьківської кімнати вимкнути телевізор. Там нікого не було. Все залишене на своїх місцях ще з того нещасного випадку. На кріслі все ще лежала її спідниця, а на тумбочці – косметика.  
Парфуми. Цей аромат все ще витав у повітрі. Він заспокоював, але його тут не повинно бути. Це не правильно та страшно.  
У туалеті спустили воду. Вони підуть і він знову буде сам зі своїм страхом і самотністю.  
Відпускати їх йому не хотілося, тому Толік швидко пішов на кухню заварювати чай, а малому робити какао, яке стояло на випадок приїзду племінника. 
- Дякуємо, бо ми вирішили у ваш парк на фестиваль сходити, а на зупинці Артемчику захотілося в туалет і не по-маленькому. Вибач, що потурбували. Ти – єдиний, хто живе близько. – випалила дівчина взуваючи хлопчика. 
- Ей, почекайте. А чай? – зупинив їх Толік. 
- Вже трохи пізно... 
- У мене є какао! Будеш? – Толік звернувся до хлопчика, який відразу закивав головою. 
Наталка лише слідувала за хлопцями на кухню, заперечувати їй було нічого. Толік гарно спілкувався з її сином, умів знайти підхід. Артемчик розповідав ледь знайомому дядькові про садочок і, що там немає телевізора, бо вихователі не йдуть на роботу і не можуть заробити. Особливо лінувалася Ірина «Падловна»(Артемчику було важко вимовити Павлова), яка щодня була з малечею. Це трохи розсмішило дорослих, але вони стримували сміх і пояснювали, що вихователі там не живуть і також ходять туди на роботу. 
Усі троє сиділи на кухні. Було тепло та затишно. Здавалося, що вони – одна велика сім'я. Толік навіть зловив себе на думці, що малий чимось схожий на нього. Хоча чорняве волосся і карі очі не є рідкістю. 
Наталка давно проявляла інтерес до Толіка, але він це не помічав, чи, може, не хотів помічати. У нього не було досвіду в амурних справах, тому серйозні стосунки його відлякували ще більше, аніж дружній секс. Але ні того, ні іншого Толік не мав. І, якщо починати серйозні стосунки, то з такою ж незайманою, як він. Це справедливо, але й дещо романтично. 
Ось і зараз Наталка при нагоді вихваляла Толіка, намагаючись підлещуватися. Артемчик запитував про волосся на руках, а мама казала, що це дуже мужньо. Велика родимка на щоці також не лишилася без уваги. Хлопчик довго на неї дивився і почав питати: 
- Що це таке? 
- Це особлива мітка. – збрехав Толік. 
- А звідки вона? І, що вона вміє? – аж підскочив на місці малий. 
- З народження. І вміє привертати увагу. 
- Як? 
- Так, ти ж на неї вже давно дивишся. Ось і увагу привернула. 
- А чому з неї волосся росте? – продовжував розпитувати малий, а Толік трохи завис. 
- Щоб ще більше уваги привертати. – сказала Наталка, яка мимоволі погладила чоловікове плече. 
- А! Як антени! – радісно вигукнув Артемчик, ніби він зрозумів щось неймовірне та допив своє какао. 
- Вибачай Толік, за допит. Нам вже час іти додому. – встала зі стола дівчина та ніжно поцілувала у щоку чоловіка. 
- А? Так, я вас проведу. – і Толік, як зачарований, пішов за ними. 
Коли маршрутка з Наталкою і малим поїхала, то відчувся якийсь смуток. Ніби від нього щось відірвали. Стало важко на душі, а коли ще й згадав, що треба вертатися додому - з'явився страх.  
«Ні, туди я не повернуся!» - подумав Толік і сів у маршрутку, яка прямувала до його дідуся та бабусі. 
Він згадав розповіді Роми про усілякі сутності та демонів, які душать людей ночами, або ж, як коти дивляться в одну точку, а потім їх щось мучить(за лапи смикає). І про переміщені предмети із розбитим посудом Толік пригадав. Ось навіщо було згадувати це саме зараз!? Тепер Толік боявся не прокинутися на ранок і, байдуже, що за стінкою спатимуть дідусь із бабусею. Вони зі своїм храпом навряд щось почують, а їхнього внука «щось» уб'є. 
Добре тим, хто одружений: нападе якась нечисть, а його жінка поруч прокинеться, як бойовий солдат, і почне хрестити чоловіка, чи «Отче Наш» казати і зникнуть усі бабайки. 
Жінки ж безстрашні, як не моляться, то чаклують. Вночі опівночі проводять ритуали, чи на кладовища ходять. Це ж страшно! Толік ніколи б туди не пішов вночі. «Завести жінку - це краще, аніж завести собаку. Собака молитов не знає і від такого не врятує...» - думав Толік, який шукав вихід із складної ситуації. 
Схоже, час створити свою сім'ю, бо лишитися одним йому не хотілося. Звісно, є дідусь із бабусею, але старі помруть і він зостанеться один у порожній квартирі. Це лякало. Тим більше зараз, коли починаєш вірити в полтергейста.