Весело

Важкий день ніби не хотів закінчуватися.  
Морг. Тіло батька. Кажуть, що треба його забирати. Толік це також розумів, але цей спокій у голосі працівника моргу дратував. «Забирайте» прозвучало, як про якусь річ, бо тато ніколи б не лежав повністю голий під тоненьким білим покривалом, коли навколо нього ходять люди. 
Мама спокійна, бо напилася заспокійливого. Це лякає. Боїшся, щоб цими ліками вона ненароком не зашкодила собі. А ще таке відчуття ніби мама водночас тут і не тут. «Аби її не забрав тато...» - подумав Толік і жахнувся цієї думки. 
Їм розповіли про обставини дтп. Хтось виїхав на зустрічну смугу. Це добряче розсердило Толіка. Але він відчував такий шок від втрати, коли з горя не розумієш, що далі робити. Тому злість згасає, притуплюється на деякий час. Йому боляче, гірко та сумно, але нічого не можна заподіяти, бо вже все сталося. І він іде за цією течією, за тими вказівками, які дають тобі люди, які щодня бачать смерть і тут працюють. Дивно, але не помічаєш, як державна робота плавно перетікає у приватний бізнес ритуальних послуг. 
День не закінчувався. Ввечері труна із батьком стояла у них вдома. Маму консультував священник по мобільному телефону. А Толік дивувався із дивних звичаїв. 
Виявляється, покійник обов'язково повинен переночувати вдома. Цілу ніч біля нього повинен хтось чергувати, тобто не спати. Хоча, так і повинно бути. Людина повинна надивитися на смерть, побути коло неї, і зрозуміти, що він мертвий і це не сон. А зранку приходить священник і «відспівує» покійного. Далі відбувається саме поховання, але перед тим треба заплатити за місце на кладовищі. 
«Цікаво, а хто платить за бомжів? У нас в місті немає крематорію, щоб просто розвіяти попіл. Недаремно в Україні, що не жінка – то відьма. Мабуть, тому й не спалюють. Відьми бояться вогню» - весело подумав Толік, але, глянувши на покійного батька і знову спохмурнів. 
Далі всі їхали на кладовище. А там труну несли знайомі, бо хтось сказав, що родичі не можуть це робити. Добре, що там було багато татових колег, бо труна сама себе не понесе.  
Йшли вони довго. «Невже кладовище таке велике?» - думав Толік. Поруч йшла мама. Вона плакала... «Схоже, закінчилася дія заспокійливих». Толік взяв її під руку і вона ще більше розплакалася. Мама шкодувала своїх синів, які хоч і великі, але тепер не матимуть батька. 
Процесія йшла...  
Далі щось говорив священник. Це як проповідь. Толік завжди таке слухав у піввуха, а тепер взагалі не хотілося слухати. А сенс? Його немає... Земля його поглинула й Толік кинув останню грудочку землі, допомагаючи їй це зробити. 
Знову дорога... Приїхали... Кафе... 
Толік зовсім не хотів їсти. А їжа геть несмачна: немає м'яса, якась горохова каша, рис, узвар і ще щось незрозуміле, що не хочеш скуштувати. Толік з огидою поглядав на все це, і дивувався з шаленого апетиту людей похилого віку.  
Він розумів, що пенсія маленька, але ж не у його діда з бабою. Ні, їм не байдуже до тата. Вони свого зятя любили. Просто, це якийсь радянський вишкіл, коли всі всюди економили, на «книжках» величезні гроші, але всюди дефіцит. Цей парадокс зробив їх скупими до речей і їжі. 
Толік не їв. Його брат і мама також. Це, скоріш за все, для гостей. Може, вони пам'ятатимуть їхнього тата? Хоч у пам'яті людей він житиме. 
Все скінчилося... Всі пішли до себе додому. 
Вдома Толіка насварили через те, що він ледве не сів на табуретки, на яких стояла труна. Мама сказала, що їх треба викинути, бо використовувати уже не можна, хіба що хочеш померти після батька. Це її трохи розворушило і жінка активно мила підлогу, бо так треба.  
Все ж таки традиції допомагають справитися із горем. Ти чимось зайнятий і це добре. Встигаєш усвідомити все, прийняти, хоч і не до кінця, якось пережити. 
Толік отримав кілька повідомлень від Діани, але навіть не читав їх. А навіщо? Вислуховувати її скарги і відчувати провину за аварію? Лиш пізно ввечері він написав коротке: «у мене помер тато» і вимкнув мобільний телефон. 
Вночі не спалося... Здавалося, де-не-де чути тихі кроки, які наближалися до маминої спальні, а біля вікна щось скрекоче, як сарана. Тиша жахає... Ми звикли до шуму, бо важко виокремити щось одне. А тепер кожна дрібниця здається величезною та голосною. 
Ось знову кроки в коридорі. Вони наближаються до дверей, дуже швидко, що Толік ледве встигає заховатися під ковдрою, як у дитинстві. 
- Толік, ти спиш? – зайшла мама і сіла поруч на ліжку. 
- Ти мене злякала. – відповів син. 
- Пробач. Мені наснився тато. Він прийшов у кімнату і ліг до мене. Він був холодним... Я ляжу на Вітіне ліжко. Спи, синку... 
- Тільки двері зачини, добре? – попрохав Толік. 
- Після такого сну, я й вхідні двері перевірила. І то так швидко, що навіть світло не вмикала. 
- Ти боїшся? 
- Так... Він мертвий, йому тут вже не місце. Я хотіла б його повернути, але це не можливо. – заплакала мама, але відразу витерла сльози. – Вночі не можна плакати, бо йому буде мокро. 
- Спи, ти стомилася.  
- Так, ще й дивилася, щоб ніхто нічого зайвого до труни не поклав. – стомлено сказала мама. – На добраніч. 
- На добраніч. – відповів Толік і відчув певний спокій.  
Він у кімнаті не сам, а разом з мамою. Стало легше. Страх кудись відступив. Він відчув себе маленьким хлопчиком. І це не було соромно. Вона також злякалася... Тепер вони разом і все буде добре. Сон обійняв два розслаблених тіла, віднісши у царство Морфея. 
... Невеликий шурхіт у шухляді заставив Толіка сісти на ліжку. Біля стола стояв тато. Його осявало місячне світло, що вперто пролазило крізь тонкі штори 
- У тебе щось за шухлядою випало. – сказав тато, витягаючи шухляду.  
- То вже завтра подивлюся... – відмахнувся Толік, лягаючи обличчям на подушку. 
- Дивись, воно не повинно бути вдома! – застеріг тато сталевим, але спокійним голосом. 
Толік не звернув на нього уваги, але щойно він накрив себе ковдрою, як відчув сонячні промені в себе на обличчі. Хіба таке буває? Виявляється, візит батька був сном. Адже він помер і Толік щойно це усвідомив. 
Кілька хвилин і сон помутнішав у пам’яті, а потім зовсім зник. 
Дивно, але ранок після похорон був ще важчим за попередній день. Вчора він хоч відволікався на усіляку дурню. А сьогодні важко... Втрата чорною дірою засіла в серці, і затягувала все єство хлопця.  
Мама дрімала на сусідньому ліжку, а на обличчі в неї були засохлі доріжки від сліз. Її було шкода. А від знесили і безпорадності хотілося шкодувати себе також. І від цього було соромно, за свій егоїзм і слабкість. 
Толік тихенько встав і пішов на кухню. Щойно турка була поставлена на плиту, як він увімкнув мобільний телефон. Там було багато пропущених від різних людей. Діана також дзвонила багато разів і лишила два голосових і одне текстове повідомлення. 
Толік вирішив прослухати текстові, хоча вони завжди записуються порожніми, бо людина забуває натиснути відбій після закінчення гудків. Так було з першим повідомленням, а у другому – була розмова дівчини з подругою: 
- Уявляєш, він-бідненький, за мене переживав, мою маму вислухав, і втратив тата. І все в один день! У мене тата немає, але я думаю, що це те саме, що маму втратити. – жалілася Діана. Голос був схвильований і плаксивий. 
- Так, капець, шкода. Важкий день... 
- Щось не бере... 
- Може, зайнятий? Похорони... І ви ж не зустрічаєтеся, щоб він чекав твого дзвінка. 
- Так, але він – класний хлопець... – і діалог закінчився. Діана натиснула «відбій». 
Толіку стало соромно за свої плани щодо цієї дівчини. Вона добра і чуйна, хоч трохи дурненька та любить дорогі гарні речі та... себе. Толік не красень, викликав співчуття через втрату батька і його назвали «класний хлопець». Він подається їй? Це приємно - мати якусь симпатію. А, може, з ним і не хочуть зустрічатися? Від цієї думки стало прикро та гірко. Тепер, навпаки, хотілося отримати прихильність дівчини.  
Трохи «переваривши» розмову Толік відкрив текстове повідомлення від Діани: «Слава Ісусу Христу!(мені сказали, що на похоронах не вітаються, але таке можна сказати) Я дуже тобі співчуваю, я не знала про це. Що сталося? Чому твій тато помер?(можеш не відповідати, якщо не хочеш) Чи можу я чимось допомогти?» 
Це повідомлення розсмішило Толіка. «Слава Ісусу Христу»? Ото вигадала написати! Могла б відразу писати про свої співчуття, а не щось вигадувати. З цієї сторони дівчину він не знав. Раніше з нею було нудно. Або ж на Толіка тиснуло почуття провини перед дівчиною? Це не було відомо хлопцю. Але продовжити спілкуватися з нею варто. 
- На віки слава! Так, як у церкві вітаєшся))) Дякую за підтримку. Ти вже вдома? – написав Толік. 
- Так. Подруги в клуб кличуть, а я сиджу вдома з обличчям, як у панди. 
- Тобі алкоголь ще не можна. – написав, згадавши, що більшість у нічних клубах напиваються. 
- Я танцювати люблю. Знаєш, там освітлення гарне: лазери з таким легким димом;) А під музику уявляєш себе, як у якомусь кліпі чи крутою моделькою.  Свєтка он гарні фото робить, як профі. – пояснила Діана. 
Толік ніколи не думав, що можна ходити з такою метою в нічний клуб. Йому завжди здавалося, що там самі «дівчата-давалки», і туди ходять, щоб когось зняти. Хлопці пригощали алкоголем, а потім везли дівчат до себе додому. Навряд можна завести серйозні стосунки під впливом алкоголю. Принаймні, це те, що він чув від друзів. 
- Це ти з одногрупницями ходиш в клуб? 
- Агась))) Самою не підеш, бо страшно. Ще якийсь п'яний вчепиться(((( 
- До вас п'яненьких?)  
- П'яненькі можуть каблучками затоптати) – відповіла Діана, а Толік зрозумів, що дівчата все ж таки не тільки танцюють. 
- А, як хтось сподобається? 
- То дівчина каже, що вона не поїде з нами, а її той хлопець проведе.  
Толік почав думати, що Діана одна з тих легковажних дівчат. Якщо ж розпитувати, то вона скаже, що не така.  
- Ти ж розумієш, що її він не тільки проведе додому? 
- Ніна казала, що вона каже, що в неї «ті» дні, а тому її пригощають, привозять додому і дають свій номер телефону, який вона викидає у смітник. 
- Та вона бреше. Є ті, кого це не зупинить. 
- Але ви, чоловіки - тварини, бє-є. 
- Та не вір тій Ніні. Коли цілуються, то він всюди її полапає і зрозуміє, що дівчина бреше. 
- Вона ні з ким не цілувалася. – написала Діана і причепила смайлика-чортика. Вона або наївна, або дурна. 
- Ти, що свічку тримала??? 
- От підеш з нами в клуб, то побачиш. 
- Піду Ніну пригощати. 
- Дурак 
- Сама така. Я на тебе не обзивався. 
- А не треба дурного писати, той не будеш дураком. 
- А тебе, хоч раз пригощали? Як Ніну. 
- Хлопці декілька разів передавали до нашого столику випивку.  
Толік дивувався, як дівчата не боялися пити те, що передають незнайомці. Скільки він чув неприємних історій про зґвалтування. Ці дівчата не розуміли, що варто п'яній дівчині відстати від компанії таких же п'яних дівчат(навряд вони помітять її зникнення), як хтось може скористатися її слабким станом. 
- А, щоб хтось особисто тебе пригощав? 
- Пригощав, я з ним танцювала, а потім починав руки розпускати, то я до дівчат вернулася. – ця відповідь викликала яку-не-яку, а повагу. 
- То ти йому сподобалася. Він повинен це якось показати. – вирішив все розпитати до кінця. 
- А язика він не має?  
- Ще язиком тебе чіпати?)))) 
- Ні)))Бр-р-р гидота. Не пиши таке. Я маю на увазі, що він міг сказати, що я гарна і хоче продовжити зі мною спілкуватися.  
- То ти в клубі хоч раз знайомилася? 
- Так, але він щось не складалося. – ця відповідь насторожила Толіка і він трохи засмутився. 
- Чому? Якщо не секрет. 
- Не знаю, мене кинув і не сказав чому. Просто перестав спілкуватися. Це трохи образливо.  
- А ви довго зустрічалися? 
- Рівно місяць, але все одно прикро. 
- Але тоді б ми не зустрілися;) – написав Толік і зрозумів, що зробив дурню. Це те саме, що натякнути на щось більше у стосунках. 
- Так, я рада, що зустріла тебе. Ти розумний і дбайливий. З тобою добре. – від цих слів було приємно. Може, почати зустрічатися? 
- Дякую, я аж зашарівся) 
- Немає за що, звертайся – вкінці був крихітний цілунок.  
Далі Толік не знав, що писати, бо хотів завершити розмову, оскільки встала мама. Але дівчина продовжила писати: щось про погоду, відео з милими цуциками, розпитувала які тварини йому подобаються, гороскоп, стиль інтер'єру і купу дурниць. Теми в яких є розбіжності, чи не цікаві їй вона оминала: музика, комп'ютерні ігри, кіно(Толік не запам'ятовував імена акторів і не любив такі фільми, як «Сутінки», «Голодні ігри», «Сорок відтінків сірого» і т.д.), класична література. Діана нарешті почала шукати щось спільне, забуваючи свої вподобання. Це було приємно, але хлопець не знав, що вона не сама до цього додумалася, а їй порадили сусідки по палаті та медсестри, які були свідками дівчачого егоїзму.  
Пошуки були не даремні. Вони обоє надавали перевагу собакам, а не котам, любили літо, уміли плавати, і ненавиділи коричневий колір, бо він схожий на лайно. Цього було замало, але це лише початок. «Ми дуже різні» - думала Діана після переписки. «Протилежності притягуються» - думав Толік. Коли він захотів бути з нею, то вона не схотіла, і навпаки: коли він не хотів, то вона хотіла.  
Діана подумала, що їй буде важко щоразу запитувати про те, що її зовсім не цікавить. Їй хотілося жити легко та чесно. «Якщо любить, то сприйматиме такою, якою вона є насправді» - думала дівчина, зовсім забуваючи, що треба інколи думати про того, хто тебе любить. «А навіщо? Він багатий? – Ну, не бідний... Є машина та житло. Живе з мамою(тато помер), але ж братові купили квартиру. З ним буде комфортно...» 
Толік не здогадувався, що Діана більше не буде цікавитися його вподобаннями. Вона вирішила змінити його. Але він і вона – це не Вітя з Танею. Він не буде змінювати свої вподобання і не підстроюватиметься під нею. Вона ж красива ззовні, але пуста всередині. Але бажання бути разом у них є. 
На якусь мить Толік забувся про горе втрати. Він забувся про сон... Він забув, а даремно... 
- Доброго ранку! Толіку, ти, сьогодні на роботу? Чи взяв вихідний? – прийшла на кухню мама. 
- Доброго! На роботу. А ти? – відсьорбнув теплу каву хлопець і підсунув до матері ще одне горнятко кави. 
- Дякую. Я також. Не хочеться вдома засиджуватися. А татові... – у неї трохи надломився голос і виступили сльози, - татові речі не можна сорок днів чіпати. Хочеться все викинути чи заховати, щоб не бачити. – витерла сльози і сьорбнула кави.  
Її погляд був направлений до вікна. На вулиці закаркали ворони. Вони нещодавно оселилися на високих кленах. І, чому їм в парку не сиділося? Ніби їх сюди щось притягнуло...  
- Знаєш, я ніколи не любила ворон. А в дитинстві, пам'ятаю, мені не сподобалася одна ворона, що сиділа на білому бетонному паркані. Я навіть боялася підійти туди, поки мама не сказала мені показати їй дулю. Уявляєш, я так і зробила, а на наступний день вона валялася мертвою. – поринула в свої спогади зажурена жінка. 
- Ти потім не боялася комусь дулю показувати? Раптом, помре? – розсміявся син, а мама трохи звеселішала. 
- Я, навпаки, нічого не боялася, бо в мене є дуля! – засміялася мама. – А, коли ви з'явилися, то маленьким дульки крутила, щоб не зурочили. 
- То дуля – це якийсь універсальний засіб: і захист, і зброя. Мені одна розповідала, що курки бояться хрестів. 
- Як нечисть? 
- Та ні. Просто, коли шуліка в небі літає, то має хрестоподібний силует. Ось вони й бояться. 
- То генетична пам'ять, все ж таки, є. – задумалася мама, але різко спохватилася. – Ой, синку, мені вже пора. Тобі добре, що тільки через годину виходитимеш. – встала мама і пішла переодягатися. Вона ж не піде в капцях і халаті? 
Толік також не засиджувався і пішов переодягатися. Чомусь не хотілося сидіти в порожній квартирі. А ще була якась тривога за маму, ніби вона піде та більше не вернеться. Тому він її провів через парк, а сам купив собі каву та сів на одній з лавок. 
Аж тут бачить, що йде Рома. 
- Ей! Здоров! – озвав кума Толік. 
- О! Привіт! – потиснув руку Рома. 
- Що робиш на районі? Катя вигнала? 
- Так. Злиться, що часто на пиво ходжу і кредит не гашу. 
- Ти ж на кредитку при мені недавно кидав? – здивувався Толік, пригадуючи чималу суму. 
- Так, але я купив собі годинник. Ти знаєш, як я люблю таке, а тут ще й акція! – показав новенькі часи на руці. 
- То ти їй сказав? 
- Так, але вона каже, що вона на всьому економить, а я витрачаю. 
- То купи їй щось? – запропонував Толік, дивуючись незрозумілій проблемі. 
- Та я казав їй, а вона каже, що так кредит буде ще більшим. – сказав Рома, а Толік поцікавився загальною сумою на що отримав неймовірне число та почав розуміти Катю. 
- То економ і-і-і... не гуляй так з нами... Якщо їй це не подобається. – трохи зніяковів Толік. 
- Та я їй це обіцяв... Я й того разу це обіцяв... Але ж цього разу я менше гуляв? 
- Ну, не знаю... Вітя, взагалі, тільки з Танею гуляє. 
- Та я казав Каті, щоб дітей моїй мамці лишила, якщо її хворіє, але вона не хоче. 
- А чого так? – не очікував такого Толік і ще більше дивувався з чужої сім'ї. Таке враження ніби він дивиться ток-шоу «Стосується кожного» чи «Говорить країна». 
- Ой, там вони і посварилися. І Катя боїться, що моя мама не догледить дітей і щось станеться. Бо «у свекрухи згоріло два чайники, то куди їй дітей? – перекривив дружину Рома. – Блін, та це ж не посуд, що стоїть на плиті, поки серіал дивишся! Не проґавить нічого, все буде добре! – рознервувався чоловік і витягнув пачку цигарок. Запропонував Толіку, але той ввічливо відмовився. 
-   Так, все складно... – тільки й мовив Толік. 
- І не кажи! А ще ображається, що я мамі за комуналку заплатив. Я заробляю, то й витрачаю куди хочу. – сплюнув Рома. 
Толік більше був на боці Каті, але не хотів нічого говорити. З другом не хотілося сваритися. А лихословити у бік його дружини тим більше. Вони помиряться, а те, що він сказав не забудуть. Тому в чужі сімейні чвари краще не влазити. 
І, все ж таки, якось не правильно Рома себе поводив. Толік згадав свого покійного тата, то він ніколи в борги не влазив і більше часу проводив із сім'єю. Та й не хотілося вислуховувати чужі проблеми, від своїх було мутно на душі. 
- А як ти? Як твоя мама? – ніби прочитав думки почав Рома. 
- Ой, і не питай! Тільки вчора поховали... Не віриться... Знаєш, таке відчуття ніби він ось-ось зателефонує і скаже, що скоро буде. 
- Ага, мій в Москві помер, то й досі здається, що він на заробітках. – згадав Рома. 
Хлопці ще трохи постояли разом. Рома не мав звички замовкати, але на кілька хвилин його вистачило. Далі він розповідав про круте авто сусіда і пропонував сходити в кіно. Така легка розмова «просто так» дуже розслабляла.  
Можливо, тому завжди серйозна Катя обрала цього балакуна. Толік був впевнений, що вони ще зійдуться, бо кохають один одного. Рома перекипить і буде проситися назад. А вона поставить якийсь ультиматум, бо жінка не дурна і за гарні слова та блискучу лисину назад не впустить.  
І, так, Рома був майже лисим, хоча на бакенбардах і потилиці ще лишалося волосся. Це, як останні оборонні пости, а волосини – це солдати, які тримають оборони, доки не впадуть смертю «хоробрих». Добре, що зараз є такі лисі актори, як Брюс Віліс, чи Джейсон Стейтем. Саме за їхніми лисими голівоньками прикриваються, відверто, некрасиві чоловіки, забуваючи, що ті мають ще гору мускул і певну харизму. 
Рома попрощався з Толіком. А той ще довго дивився йому услід, розмірковуючи чому красива, порядна і розумна Катя його покохала. Рома жив з матір'ю в однокімнатній, небагатий, вчився в університеті дуже погано. А фігура? Як павук – тонкі ніжки та ручки і товстий тулуб. Так, він високий, але цей «рятівний круг» на бедрах псував усю картину. Рома чимось був схожий на Ґрю з «Нікчемний я». На харизму це не схоже. Толік бачив його у бані. Та навіть у мультику «Красуня і чудовисько» чудовисько мало величезний замок і прислугу. А цей нічого немає.  
Схоже, це якийсь Божий задум, якого ніколи Толік не зрозуміє. І від цих думок хлопець починав сумувати, бо себе він вважав значно кращим від свого товариша(не красень, але гроші водилися і розум вище середнього). А, якщо він хороший хлопець, то дівчина повинна бути поганою. І Толік відразу згадав свого брата з його дружиною. Від цього йому стало ще гірше. 
Депресія. Саме це почало зароджуватися темною хмаринкою у душі Толіка. Хандра, як казала його мама. Але, яка саме різниця між цими двома поняттями він не знав. Та хіба це суттєво? Погано і все... 
Толік сумував і дуже переживав. А від переживання через втрату хотілося заповнити цю порожнечу. Хотілося їсти. Навіть не так – ХОТІЛОСЯ ЖЕРТИ. Живіт зрадницьки щось там прогуркотів, а Толік пішов у найближчий магазин за булочками. Схоже, що «депресія» походить від слів «де прес». Бо у Толіка преса не було, а тепер він з ним на завжди розпрощається.  
А далі настав час іти на роботу. Стало легше. Щоденна робота повністю загородила смуток. Друзі-робота, робота-друзі... І так по колу. Якби лише Толік знав, що він може втратити, то змінив би свій графік життя. Але... Ми не можемо знати, що буде далі, а інтуїція – це мізерний відсоток того, що може нас очікувати.