Хребет мерців

Я — той, хто не встиг нічого зробити,
Я — той, хто руйнує, мене не спинити.
Я — пил на дорозі, де сонце палає,
Іде до кінця, і вічно зникає.

Безсмертність і мить — усе тут, як сміх,
Це мої думки, а це є мій шлях:
І те, що я був, і те, що я став,
У світі, де все розсипається в прах.

-----

Алекс: Місіс Евелін Харт
Провіденс, Род-Айленд
10 листопада 1944 року

Дорога Евелін,

Я не знаю, чи цей лист узагалі дійде до вас. Можливо, його навіть ніхто не передасть — надто вже багато людей вважають мене небезпечним. Хворим. Божевільним.

Мене тримають під наглядом у медичному пункті далеко від фронту. Лікарі кажуть, що я в стані психозу.

Дехто з командування натякає, що я вбив Вілла і позбувся його тіла, а потім вигадую ці казки, щоб виправдати себе.

Але це — не казка. І я не вбивав Вілла.

Я пишу цей лист, бо ви заслуговуєте на правду. Не на сухий рапорт з печаткою й штампом, а на те, що насправді сталося тієї ночі біля Воссенака...

---

Вілл був для мене братом в усьому, окрім крові.. Ви знали його, як чоловіка.

Я знав його, як єдину людину в цьому пеклі, яка тримала мене в здоровому глузді. Тримала мене живим.

Ми окопалися на хребті біля Воссенака. Зима накотилася несподівано. Сніг упав товстим килимом, і світ ніби завмер.

Дерева стали схожі на химерні статуї. Було моторошно тихо — ні птахів, ні вітру. Лише наші дихання, що злипалися в пар.

Коли ми дісталися хребта, перше, що нас здивувало — там не було нічого.

Ні слідів боїв, ні тіл, ні навіть уламків чи гільз, хоча нам доповідали, що нещодавно тут точилися запеклі сутички.

Було відчуття, ніби цей хребет стерли з війни — наче хтось ретельно прибрав усе, що могло нагадувати про присутність людини.

А ще... місцеві. Вони боялись навіть дивитись у бік хребта.

Кілька старих бельгійців, яких ми зустріли дорогою, хрестилися й шепотіли щось про стародавні ритуали, що колись проводились у тому лісі.

Щось про «місце, де прокляті не лежать спокійно». Один із них, напівсліпий дід, вхопив мене за руку і прошепотів:

«Якщо чуєш кроки після пострілу — тікай». Тоді я подумав, що це маячня. Тепер — вже ні.

Нам наказали стріляти по будь-кому, хто з’явиться в долині. Зранку Вілл уже поклав трьох.

До полудня — шістьох. Після - ще семеро. Я рахував. Чітко. Один постріл — одна смерть.

Він стріляв з холодною точністю, кожний постріл був передбачений і незмінний. Ми перешіптувались між пострілами.

Розповідали про Провіденс, про вулиці, яких, можливо, більше ніколи не побачимо.

Вілл казав, що зробить усе можливе, аби повернутися додому — до дружини, до дітей.

Коли ми були в казармах, він часто діставав із кишені зім’яту, але дбайливо збережену фотографію — на ній усміхнена жінка та двоє хлопців.

«Подивись, яка вона в мене гарна», — казав він мені, і його очі світлішали.

Він розповідав, як ходив з вашим старшим сином на риболовлю. -Том в мене такий терплячий, весь у матір, - казав він з любов'ю у голосі. А Мартін.. Він завжди посміхається. Ми постійно ганяли м'яча у дворі... я вже задихався, а він все бігав, бігав... навіть не знаю, звідки в нього стільки сил... йому лише сім...

Для мене, сироти, який усе життя ріс без сім’ї, без чиєїсь турботи, це звучало як казка.

Не вигадана, не зі сторінок книжки — жива, справжня, така, в яку віриш, навіть якщо ніколи не торкався.

До вечора ми остаточно переконалися — більше ніяких німців поблизу не було. Жодного руху в долині. Жодного пострілу, жодної тіні.

Зв’язок був нестабільним, але ми вирішили, що хоча б на кілька годин можемо дозволити собі видихнути. Розслабитись. Просто побути людьми.

Тоді ми й побачили лиса. Його руде хутро вирізнялося на тлі білого снігу. Він повільно, ніби без страху, вийшов на відкриту ділянку.

Ми мовчки переглянулись. Вілл прицілився, вистрілив і поцілив тварині в око. Ми не зловтішались.

Просто… нам потрібно було щось їсти і ми планували зготувати його вранці.

---

Сутінки підкочувалися повільно, як холодна хвиля. Сонце не заходило — воно наче втопилось у хмарах, залишивши по собі тільки глухе сіре світло.

Ми з Віллом вирішили чергувати і спати по черзі. Обоє були виснажені, але ще сильніше — напружені.

Було щось у цій тиші, в тому, як ніч крадеться хребтом, ніби ворог без обличчя. Тож я вкрився ковдрою й заплющив очі, а Вілл сів біля вогнища, зі зброєю в руках.

Я, здається, дрімав лише кілька хвилин, коли відчув, як він торкнувся мого плеча.

— Бен, — прошепотів Вілл. — Подивись.

Я глянув туди, де мав лежати лис. Порожньо. Жодного тіла. Тільки розпливчаста пляма крові.

— Ти його не чіпав? — спитав я, хоча вже знав відповідь.

Він заперечно похитав головою.

- А тепер подивись туди - Вілл вмикнув ліхтарик і підсвітив гущу дерев. І тоді я побачив його.

Лис стояв неподалік, напівсхований за стовбуром. Одна лапа була трохи підвернута, ніби він кульгав.

Ліве око світилось зеленим фосфоричним світлом. Інше — було пробите, темне, з чорною дірою замість зіниці.

Він не тікав одразу. Просто дивився. Довго. Непристойно довго. А потім… розвернувся й побіг у гущавину.

Тиша повернулась — ще глибша, ніж раніше.

Цього не може бути, - зрештою промовив Вілл. Я поцілив йому в око, він був мертвий. Присягаюсь.

І тоді ми помітили світло.

Не яскравий спалах, не сліпучий вогонь — сніг навколо нас наче почав сам випромінювати світло.

 Немов тисячі сніжинок, застиглих в тиші, вбирали в себе відлуння світла давно згаслого місяця.

Це сяйво було примарним — блідо-зеленим, з ледве вловимим синім відтінком, що тремтів і розливався по всьому, куди сягало око.

Дерева навколо стали схожими на привидів, що завмерли в поклоні. Все здавалося нереальним, ніби ми провалилися в інший, похований часом світ.

Я встиг лише кинути на Вілла короткий погляд, перш ніж почув це. Свист.

Тонкий, протяжний, якби він народжувався не з губ, а з порожнечі. Не людський і не тваринний.

Він тягнувся з глибини лісу, перегукувався з самим повітрям і дзвенів десь у кістках.

Ми обернулися на звук — і в ту мить сніг, що світився, заграв у новому відтінку.