Відьми

— І все ж не подобається мені ця тварина, — Керсі придумав новий жарт і шкірився своїй вигадці: — Вона чорна і зла! 

— Ти теж чорний і злий! — з усмішкою відповів йому Ферез, відвернувшись від свого коня. — І теж не подобаєшся Сицті!

Тарзіїт поплескав себе по колінах, оцінивши гумор свого друга. Хоча в його власному жарті була лише доля жарту. З того самого часу, як кінь розшукав їх посеред Пустки, Тьмяний не спускав з нього очей. Звісно, це був кінь мага і дрібка магії в ньому точно відбилася, але тарзіїт не довіряв таким дрібницям. Його непокоїла дивна наївність, з якою Ферез прийняв цей подарунок долі. І Керсі не втомлювався про це наголошувати.

— Та годі тобі! — замахав руками Ферез. — Сицті — єдиний кінь на всьому Півдні! Він знайшов шлях сюди через Грозову Пустелю. Отже, він зможе знайти його і вдруге! І це — мій кінь! Я ретельно оглянув його й не знайшов нічого підозрілого!

— Слухай, друже, — зітхнув Керсі, — я теж дивився й бачив, що в ньому є трохи магії. Схоже, що вона належить тобі. Я теж не знайшов нічого підозрілого. Просто не довіряю збігам.

— Збіги — це побічні наслідки магії, — з виглядом знавця промовив чарівник. — Ось, наприклад, твої тролі. Ти ж не дивуєшся їхній появі? А вона сталася дуже вчасно!

— Що ти маєш на увазі? — тарзіїт не одразу зрозумів аналогію. — Ти хочеш знову приплести сюди арксійських духів?

— Вони нікуди не поділися, — зітхнув Ферез. — Від того, що вони перестали зі мною спілкуватися, їх вплив не зник. Вони поруч, слідкують, дивляться, підлаштовують. Напевно, вони мовчать до мене, щоб я не зробив чогось такого, що їм не треба.

— А можливо, вони мовчать якраз тому, що ти все робиш правильно? — спробував пожартувати Тьмяний, але Ферез лише втягнув голову в плечі.

Невдовзі невеликий загін покинув столицю аркс. Попереду їхав Північна Зірка — маг в блискучих обладунках айнор, яскравий вершник на чорному коні. Команда Крука мала більш буденний вигляд: одягнені в дорожні плащі, верхи на спокійних віслюках. Окрім зовнішнього вигляду, кінь майже не давав своєму власнику якихось переваг. Його швидкість була обмежена швидкістю найповільнішого віслюка в загоні. Іноді Ферез «проганяв» його, й магоборці могли вдосталь насвистітися, спостерігаючи, як він носиться вздовж їхньої колони. В черговий раз наганявшись, він порівнявся зі Зброярем.

— Чудова тварина! — старий лідер Круків поплескав коня по гриві. — Дуже пасує тобі!

— Дякую, майстре, — всміхнувся Ферез. Хоч хтось міг оцінити його улюбленця! — Я хотів Вас спитати про відьом з Сіл.

— Ну так, так, — старий таллієць трохи нахмурив брови. — В кого ж ще питати про таллійських відьом, як не у таллійського магоборця. Ну, хлопче, я тобі скажу так. У аркс все просто: магія заборонена. В землях таллос з магами трохи складніше.

— Це мені добре відомо, — всміхнувся кишеньковий маг арксійського короля.

— Ну, так, — Зброяр пожував губи. — Отже, в нас є сім’ї. Це такі невеликі групи магів. Є білі, є сірі, є чорні. Вони то воюють одне з одним, то миряться, то призначають нагороди, то знімають їх. І були б то добрі нагороди! П’ятдесят монет, двадцять п’ять, десять! Буває довезеш голову, а вже треба живим! А буває — довезеш живим, а вже не треба! Дрібнота і морока. Саме тому Круки полюють в Пустці. Бо там водиться велика…

— Відьми, — ввічливо, але наполегливо повторив маг. — З Сіл.

— А, так, так, — старий крук нахохлився. — Відьми з Сіл. Цієї сім’ї немає в жодному списку. Немає когось настільки дурного, щоб перейти їм дорогу. Вони настільки давні, що навіть аркс можуть позаздрити. Кажуть, що таллос привезли їх з-за Океану, зі святих луків, де ми мешкали до цього.

— І як вони тоді називалися?

— Коли? — не зрозумів Зброяр. 

— Коли жили за Океаном.

— Ну, як? Відьми з Сіл!

Сіл виявився саме таким, яким його описав принц Кор Лін. Місто-базар, місто-таверна, місто-майстерня. На кожному кроці продавалося, торгувалося, мінялося, ремонтувалося, припасовувалося, майструвалося, готувалося, наливалося, їлося й пилося. Таллійці, побачивши рідний оку гамір, радісно всміхались. Двоє аркс-лучників, що замикали їхню колону, близнюки Так і Тук, невдоволено скривилися, а Керсі навіть трохи зблід. Хромий — тендітний таллієць родом з островів, який мав з часом перейняти в Зброяра його обов’язки, — під’їхав до командира, який вже голосно розмовляв з Кулаком. 

— Начальнику! Начальнику! — це слово важко зривалося з вуст Зброяра. Але назагал кликати Безликого Генерала «хлопче» було якось не шанобливо. — Пропоную заночувати й зайнятися справами зранку. Зараз вже пообіді, отже більшість місцевих вже п’яні.

Ферез, який встиг проїхати пів сотні кроків вперед, нервово розвернув свого коня й поглянув на Зброяра довгим поглядом. Старий крук розвів руками — так було влаштовано це місце. Довкола них швидко збирався люд — постать Безликого привертала багато уваги. «Погано для торгівлі, — думав Зброяр. — Звісно, добре, що через годину всі торговці зберуться довкола нас. Але ж які ціни вони заломлять! Головне — не підписувати жодного контракту сьогодні! Тоді завтра вони стануть більш поступливими!» На щастя, маг не мав жодного бажання займатися торгами, залишивши це на Зброяра. «Добре, — думав старий, що добре знався на справі. — Збережу йому трохи грошей, заразом і зі своїми старими боргами впораюся». Поки команда влаштовувалася на ночівлю, невгамовний Ферез відправився шукати відьом. Зброяр лише знизав плечима — схоже, пинити юнака було марно.