Хранителька спогадів

— А ти запам’ятовуєш свої сни? — запитала я коханого.
— Взагалі їх не бачу, а що? — він відповів швидко, не відволікаючись від комп’ютера за яким працював.
— Мені сьогодні наснився сон. Дуже реалістичний та все було таке знайоме, наче я вже десь це бачила. Хоча не могла, бо такого не існує.
— Гарний сон?
— Дуже гарний та, здається, він щось мені хотів сказати.
— Хто він? — коханий підняв на мене свої темні, як ніч, очі.
— Сон.
Чоловік зняв окуляри, відклав їх у сторону, повернувся на стільці до мене та сказав:
— Розкажеш свій сон мені?
— Але ж у тебе робота, може потім? — мені не хотілося його відволікати.
— Я маю трохи вільного часу.
Вмостившись зручніше у крісло, заплющила очі на декілька секунд, пригадуючи з чого починався сон, та почала свою розповідь.
Я лежала на чомусь твердому з заплющеними очима. Почувся звук, схожий на крила метелика й одразу хтось сів мені на щоку. Розплющивши очі, я побачила перед очима тільки темряву. Трохи протерла їх та дала можливість очам звикнути. Придивившись ще раз, побачила навкруги себе траву. Я сіла та зрозуміла, що трава все одно закриває мені вид перед собою, тож швиденько підвелася на ноги та мої очі округлилися від побаченого.
Повсюди була трава, яка досягала моєї талії. Трава була не звична тонка та така, яка може порізати шкіру, а м’яка, приємна на дотик, лагідна, наче вона не справжня. На вулиці стояла ніч і лише легенький вітерець обдував моє обличчя. Навкруги все світилося, я придивилась і побачила світлячків та метеликів, які освітлювали все навкруги. А повний місяць у небі додав ще світла.
«Яка краса…» — подумала я про себе.
Почулися кроки десь попереду і чиєсь біляве волосся іноді показувалося із-за трави. Чомусь саме у цьому місці я не відчувала якоїсь небезпеки, а навпаки, наче, попала до місця, де має статися, щось приємне та таке важливе. Тому того, хто наближався до мене, я чекала з нетерпінням. Чекати довелося не довго і вже за мить переді мною стояла неземної краси дівчина. Її шкіра була молочно-білою, немов прозорою, а довге волосся, яке з усіх сторін підіймав вітер, було біліше за сніг. На тонких плечах була одягнута сукня, довга, чорна, місцями напівпрозора та з мереживом. Рукава сукні були настільки довгими, що зникали десь у високій траві. А в руках у неї була невелика скляна куля, всередині якої були наче тисячі зірок.
— Вітаю, я тебе вже зачекалася! — звернулась до мене дівчина. — Мене звати Нелі і я Хранителька спогадів. Ходімо за мною, я тобі зараз все покажу.
Дівчина дала мені вільну від кулі руку та пішла назад в ту сторону звідки прийшла, потягнувши мене за собою. Чомусь я відчувала тільки радість та цікавість, тому залюбки пішла за нею. Трава була високою та іноді заважала йти, тож я відпустила руку Нелі, щоб та могла прибирати траву перед собою рукою та сама почала робити подібні дії. Висока трава скінчилася дуже швидко і далі почався звичайний луг з травою та квітами звичних мені розмірів, але усі квітки світилися наче світлячки. Ми йшли далі в повній тиші, тільки слухаючи нічну музику цикад. Попереду нас зустрів невеличкий швидкий струмок, а через нього вів маленький тоненький місток з натягнутою мотузкою на рівні плеча, щоб триматися. Переходити буде важко і треба триматися двома руками, щоб не впасти.
— Давай я потримаю кулю, щоб тобі було зручно перейти місток. — запропонувала я Хранительці спогадів
— Не треба, все добре.
Дівчина взялась однією вільною рукою, а іншою притягнула до себе кулю ще більше та ступила на місток. Її ноги тремтіли, вона ледь трималась однією рукою та іноді зупинялась, щоб спіймати рівновагу. Повільно, крок за кроком, вона перейшла той місток та взяла кулю знову двома руками. Мені, з обома вільними руками, переходити струмок було легше і це не завдало якихось серйозних клопотів.
Ми попрямували далі до алеї із величезних дерев, які нагадували мені дерева зі світлин, на яких була зображена Африка. Вони були такі гарні та незвичні. Ця стежка привела нас до невеликого пагорба. Він був не дуже високим, але підйомом виявися досить крутим, тож доведеться постаратися, щоб забратися на нього. Нелі ступила першою на стежку, яка вела догори, а я вже за нею. Місцями, треба було не то що йти, а повзти вверх.
Дівчині з білосніжним волоссям ця куля явно заважали підійматися. Вона намагалась утримати рівновагу однією вільною рукою. Вже майже на самісенькій вершині пагорба, дівчина почала з'їжджати вниз і вона б впала, якби я її не підтримала ззаду. Я не розумію, чому вона тримає ту кулю, якщо вона їй заважає? Я ж можу її потримати чи десь покласти на землю.
Як тільки ми піднялися на пагорб, переді мною відкрилася неймовірної краси картина: величезний місяць, до якого, здавалося, можна дотягнутися рукою, тисячі світлячків та метеликів, які світилися, польові квіти з вогниками всередині, теплий лагідний вітер та небо, яке, наче, ковдрою накрили мільйони зірок.
— Ми прийшли. — повідомила мені Нелі.
— Де ми?
— За межами Всесвіту, де ніхто ніколи не бував, у світі, про який ніхто не знає, живу я – Хранителька спогадів. Сідай зручніше, я мушу тобі дещо показати.
Я сіла не м’яку траву і почала спостерігати за дійством. Дівчина сіла переді мною, протягнула кулю із зірками всередині ближче до мене. Одна зіронька в кулі засвітилася яскравіше за всіх і почала підійматися догори, допоки не вийшла за межі кулі. Одразу зверху над кулею з’явилося невеличке зображення. На ньому, молода дівчина, схожа на Нелі, тільки з русявим волоссям та рожевою шкірою йшла дорогою зі школи. Вона зайшла додому і побачила в кімнату маму. Щаслива дівчинка дістала із рюкзака малюнок і побігла до неї.
— Мамо, дивись, мені поставили найвищий бал за малюнок та вчителька сказала, що я намалювала його краще всіх у класі! — радісно сказала дівчинка.
— Краще б з математики отримала такий бал. Бери рюкзак і йди до своєї кімнати вчити уроки! — мама дівчинки навіть не повернула на неї голову, не подивилась на малюнок, який так старанно малювала донька.
Дівчинка опустила очі, розвернулась та пішла до своєї кімнати, останнє, що я побачила – це сльози на маленьких рожевих щічках. Зображення стало знову маленькою зіронькою та опустилося назад до кулі.
«Який сумний спогад» — подумала я про себе.
Мені стало так шкода цю маленьку дівчинку, захотілося її обійняти, як раптом, інша зіронька у кулі засвітилася та піднялась догори, вилетіла із кулі та стала зображенням. Переді мною знову була та сама маленька дівчинка, але трохи старша. Вона сиділа на лавці у своєму дворі, біля неї стояли хлопці та дівчата. Вони показували на неї пальцями та говорили різні образливі речі. Казали, що дівчинка із бідної сім’ї, що вона ходить у брудній сукні вже декілька днів, що її хвостик зав’язаний звичайною резинкою, а не спеціальною гарною резинкою для волосся. Дівчинка сиділа мовчки та дивилась кудись вниз, вона не плакала, але її вуста були стиснуті так, що аж стали білими.
Зображення знову стало маленькою зіркою, яка опустилась до кулі. Одразу за нею засвітилася інша  яскрава зірка і вилетіла з кулі перетворившись у зображення. Ця дівчинка на ньому вже була підлітком, вона стояла, сховавшись за деревом та дивилась на гарного хлопця, який обіймав іншу дівчину. Він казав, що не любить Нелі, що він з нею тільки заради того, щоб та дала списати контрольну. Дівчинка, яка ховалась за деревом, тихенько плакала, щоб не видати себе. Зображення зникло і зіроньки помінялися місцями. Нове зображення показало гарну дорослу Нелі, яка була одягнута у строгий костюм. Вона сиділа у коридорі, якогось приміщення, схожого на офісне, поряд був один чоловік. Двері відчинилися і до них вийшов чоловік у костюмі поважного віку.
— Я обираю Вас, — він вказав на чоловіка поряд з Нелі.
— Але чому? — Нелі в цей раз не мовчала, вона боролася за себе.
— Бо Ви жінка, то декрет, то поганий настрій, то нове кохання, Ви не постійна істота, тож на цю посаду краще підійде чоловік.
— Але я маю диплом, досвід роботи в іншій гарній компанії, відмінні навички, рекомендаційний лист. Це не має ніякого відношення до статі! — Дівчина ледь стримувалась, щоб не перейти на крик.
— Для мене це важливо! Я все сказав! Всього доброго.
Двері гучно зачинилися прямо перед обличчям Нелі. Зображення зникло, а на її місці з’явилась зіронька, яка повернулась до кулі. Мені стало боляче та захотілося обняти прекрасну Нелі. Стільки болю на таких тендітних плечах.
— Це всі мої спогади і я їх Хранителька. — з посмішкою на обличчі промовила вона.
— Мені так жаль, Нелі… — тихо відповіла її я.
— Чому тобі мене жаль? — з нерозумінням в очах дівчина нахилила голову вбік.
— Твої спогади такі сумні.
— Спогади не можуть бути сумними чи ні, вони просто спогади та вони просто є.
— Ну як, а де ж гарні спогади? Свята, подарунки, перемоги, друзі, кохані, сім’я?
— Так ось же вони. — Нелі все одно не розуміла мене.
— Мені здається це не спогади, а твої особисті образи, — я намагалась зрозуміти Хранительку спогадів.
— Образи? — Нелі задумалась.
— Так, це коли тобі сказали чи зробили те, що тебе заділо, що зробило тобі боляче й ось воно сидить десь всередині, іноді нагадуючи про цей біль. Образа – це як подряпина, яка наче вже зажила, але іноді ти випадково чіпляєш її та вона знову болить нагадуючи про себе.
Нелі перевела погляд з мене на кулю, яка сяяла зірками.
— Нащо ти носиш ці образи всюди з собою? Вони ж заважають тобі жити! Ти не можеш зробити такі прості речі, як прибрати траву в сторону, пройти через місток, забратися на пагорб. Ці образи ускладнять такі прості речі! Для чого тобі тримати їх при собі, а не жити вільно? Це ж нічого не змінить, ці спогади не зміняться, це минуле, таке яке воно є. Те, що ти їх зберігаєш не робить ніякої користі нікому, тільки шкодить тобі. Може їх варто відпустити?
В мить, зіроньки зникли й куля просто стала звичайною скляною кулею.
— Дякую тобі. — Нелі сказала це таким лагідним голосом і протягнула мені пусту скляну кулю. — Тепер ти Хранителька спогадів.
Дівчина з білосніжним волоссям у чорній сукні встала та пішла геть, а я лишилася дивитися на скляну кулю, в якій з’являлися маленькі зіроньки від яких іноді ставало боляче десь у грудях. Волосся впало мені на обличчя, я хотіла його прибрати, але помітила, що колір мого волосся змінився на білосніжно-білий.