Хранителька спогадів

          — А ти запам’ятовуєш свої сни? — запитала я коханого.

          — Взагалі їх не бачу, а що? — він відповів швидко, не відволікаючись від комп’ютера за яким працював.

          — Мені сьогодні наснився сон. Дуже реалістичний та все було таке знайоме, наче я вже десь це бачила. Хоча не могла, бо такого не існує.

          — Гарний сон?

          — Дуже гарний та, здається, він щось мені хотів сказати.

          — Хто він? — коханий підняв на мене свої темні, як ніч, очі.

          — Сон.

          Чоловік зняв окуляри, відклав їх у сторону, повернувся на стільці до мене та сказав:

          — Розкажеш свій сон мені?

          — Але ж у тебе робота, може потім? — мені не хотілося його відволікати.

          — Я маю трохи вільного часу.

          Вмостившись зручніше у крісло, заплющила очі на декілька секунд, пригадуючи з чого починався сон, та почала свою розповідь.

          Я лежала на чомусь твердому з заплющеними очима. Почувся звук, схожий на крила метелика й одразу хтось сів мені на щоку. Розплющивши очі, я побачила перед очима тільки темряву. Трохи протерла їх та дала можливість очам звикнути. Придивившись ще раз, побачила навкруги себе траву. Я сіла та зрозуміла, що трава все одно закриває мені вигляд перед собою, тож швиденько підвелася на ноги та мої очі округлилися від побаченого.

          Повсюди росла трава, яка досягала моєї талії. Вона була не звична тонка та така, яка може порізати шкіру, а м’яка, приємна на дотик, лагідна, наче вона не справжня. На вулиці стояла ніч і лише легенький вітерець обдував моє обличчя. Навкруги все світилося, я придивилась і побачила світлячків та метеликів, які освітлювали все навкруги. А повний місяць у небі додав ще світла.

          «Яка краса…» — подумала я про себе.

          Почулися кроки десь попереду і чиєсь біляве волосся іноді показувалося із-за трави. Чомусь саме у цьому місці я не відчувала якоїсь небезпеки, а навпаки, наче, потрапила до місця, де має статися, щось приємне та важливе. Тому, того, хто наближався до мене, я чекала з нетерпінням. Чекати довелося не довго і вже за мить переді мною стояла неземної краси дівчина. Її шкіра була молочно-білою, немов прозорою, а довге волосся, яке з усіх сторін підіймав вітер, було біліше за сніг. Тонкі плечі прикрашала сукня, довга, чорна, місцями напівпрозора та з мереживом. Рукава сукні були настільки довгими, що зникали десь у високій траві. А в руках у неї була невелика скляна куля, всередині якої ховалися наче тисячі зірок.

          — Вітаю, я тебе вже зачекалася! — звернулась до мене дівчина. — Мене звати Нелі і я Хранителька спогадів. Ходімо за мною, я тобі зараз все покажу.

          Дівчина дала мені вільну від кулі руку та пішла назад в ту сторону звідки прийшла, потягнувши мене за собою. Чомусь я відчувала тільки радість та цікавість, тому залюбки пішла за нею. Трава була високою та іноді заважала йти, тож я відпустила руку Нелі, щоб та могла прибирати траву перед собою рукою та сама почала робити подібні дії. Висока трава скінчилася дуже швидко і далі почався звичайний луг з травою та квітами звичних мені розмірів, але усі квітки світилися наче світлячки. Ми йшли далі в повній тиші, тільки слухаючи нічну музику цикад. Попереду нас зустрів невеличкий швидкий струмок, а через нього вів маленький тоненький місток з натягнутою мотузкою на рівні плеча, щоб триматися. Переходити буде важко і треба триматися двома руками, щоб не впасти.

          — Давай я потримаю кулю, щоб тобі було зручно перейти місток. — запропонувала я Хранительці спогадів

          — Не треба, все добре.

          Дівчина взялась однією вільною рукою, а іншою притягнула до себе кулю ще більше та ступила на місток. Її ноги тремтіли, вона ледь трималась однією рукою та іноді зупинялась, щоб спіймати рівновагу. Повільно, крок за кроком, вона перейшла той місток та взяла кулю знову двома руками. Мені, з обома вільними руками, переходити струмок було легше і це не завдало якихось серйозних клопотів.

          Ми попрямували далі до алеї із величезних дерев, які нагадували мені дерева зі світлин, на яких була зображена Африка. Вони були такі гарні та незвичні. Ця стежка привела нас до невеликого пагорба. Він був не дуже високим, але підйомом виявися досить крутим, тож доведеться постаратися, щоб забратися на нього. Нелі ступила першою на стежку, яка вела догори, а я вже за нею. Місцями, треба було не то що йти, а повзти вверх.

          Дівчині з білосніжним волоссям ця куля явно заважали підійматися. Вона намагалась утримати рівновагу однією вільною рукою. Вже майже на самісенькій вершині пагорба, дівчина почала з'їжджати вниз і вона б впала, якби я її не підтримала за спину. Я не розумію, чому вона тримає ту кулю, якщо вона їй заважає? Я ж можу її потримати чи десь покласти на землю.

          Як тільки ми піднялися на пагорб, переді мною відкрилася неймовірної краси картина: величезний місяць, до якого, здавалося, можна дотягнутися рукою, тисячі світлячків та метеликів, які сяяли, польові квіти з вогниками всередині, теплий лагідний вітер та небо, яке, наче ковдрою, накрили мільйони зірок.

          — Ми прийшли. — повідомила мені Нелі.

          — Де ми?

          — За межами Всесвіту, де ніхто ніколи не бував, у світі, про який ніхто не знає, живу я – Хранителька спогадів. Сідай зручніше, я мушу тобі дещо показати.

          Я сіла не м’яку траву і почала спостерігати за дійством. Дівчина розмістилася переді мною, протягнула кулю із зірками всередині ближче до мене. Одна зіронька в кулі засвітилася яскравіше за всіх і почала підійматися догори, допоки не вийшла за межі кулі. Одразу зверху над кулею з’явилося невеличке зображення. На ньому, молода дівчина, схожа на Нелі, тільки з русявим волоссям та рожевою шкірою йшла дорогою зі школи. Вона зайшла додому і побачила в кімнаті маму. Щаслива дівчинка дістала із рюкзака малюнок і побігла до неї.