Розділ 31.

Єсенія.

— Єсю! Стій! Ти куди? — спробував зупинити мене Тайпан, схопивши за руку.

— Я маю бути з ним, — не стримуючи сліз проговорила. — Пусти.

— Але ти можеш загинути!

— Нехай. Аби тільки з ним все було добре, — відмахнулася я.

Стало байдуже на бурю, на біороботів, на всіх навколо. Серце вистрибувало з грудей від хвилювання за того, хто готовий був віддати своє життя заради мене, заради всіх нас. І я мушу спробувати його врятувати.

Я бігла щодуху, забувши про небезпеку, про бурю та дощ, що лише посилювався. Вихори продовжували кружляти над нами, я втратила з виду Неонікса, не могла точно сказати куди він подівся разом зі своїми помічниками, не бачила вже й своїх друзів в цьому щільному чорному тумані негоди. Лише його. Лише того, без кого більше не уявляла свого життя.

Бігти по піску було важко, а відстань в сто метрів здавалася нескінченою.

— Кузьма! — нахилилася до непритомного чоловіка, опустившись перед ним на коліна. — Кузьма. Ні. Не йди! Не залишай мене саму! — я прийнялася цілувати такі рідні щоки та вуста, виплескуючи емоції назовні.

І тут я раптом згадала про одну річ, подаровану мені віщункою Велдрікою в Котіарні. Перлина Лавового Каменю. Цей камінець я ношу із собою з моменту цієї загадкової зустрічі. Я дістала артефакт з кишені та стиснула в руці, в голові самі собою спливли потрібні слова закляття. І ось ми обоє опинилися під надійним магічним куполом, що немов величезна парасоля сховав нас від негоди. Я бачила тонкі магічні стіни, бачила, що негода назовні все ще вірує, а друзі з усіх сил намагаються приборкати цю потужну стихію, утримуючи над собою новий магічний щит.

Я вірила, що ця часова хаотична буря зупиниться рано чи пізно. А поки… Поки у мене має вистачити резерву, щоб Кузьма не пішов в засвіти...

Хранитель, який кілька років тому прийняв мене під свою опіку, подарував стільки тепла та любові, став найріднішим чоловіком в моєму житті. Я не помітила коли він став значити для мене більше ніж просто друг, більше ніж названий батько. Не помітила, коли встигла закохатися в нього...

Серце тремтіло в грудях від гарячих почуттів, сльози крапали з очей, а я лише міцно стискала його руку та просила всіх богів цього Всесвіту врятувати його, мені кортіло сказати чоловіку головне. І нехай він не розділить ці почуття, нехай навіть буде сміятися з дурної мене, або сварити. Байдуже. Я більше не хочу їх приховувати, я більше не хочу переконувати саму себе в тому, що я сама придумала це кохання…

— Коханий, — прошепотіла я. — Живи, добре?... Заради мене… Заради нас… Рідний… Хранителю мого серця, прошу, живи!

— Єсю, — почула тихий шепіт, а в наступну мить моєї щоки торкнулася тепла долоня. — Я буду жити. Тепер точно буду…

Він розплющив очі, і я ледь не потонула в цьому океані ніжності.

— Кузьма, — знову прошепотіла я. — Ти як?

— Я в порядку. Старий маг часу не здається перед такими дрібницями.

— Ти мало не загинув, я бачила вихор, чи то часову петлю, що поглинула тебе…

— Часова петля цього разу врятувала мене, — він усміхнувся. — Якір часу, пам’ятаєш?

По моїх щоках текли сльози, я дивилася на коханого чоловіка з надією та обожнюванням.

— Єсю, — він стиснув мою руку. — Скажи ще раз, скажи, що ти відчуваєш до мене, — я торкнулася його чорного волосся з сивими пасмами.

— Я кохаю тебе, Кузьма, — проговорила впевнено.

— Але між нами вікова прірва. Мій зовнішній вигляд — лише магія, і я не знаю як довгу зможу ще підтримувати цю личину. Це великі енергозатрати. Хіба тебе це не лякає? Я старий та подекуди сивий… Я не гідний тебе… Мені не одна сотня років, а ти зовсім юна…

— Не кажи так, прошу, — обійняла чоловіка, влаштувавши свою голову на його грудях. — І зовсім ти не старий, ти мудрий, сильний, й мені все одно на твоє сиве волосся й твої справжні роки. Все одно, що подумають люди навколо!

— Єсеніє, дівчинко моя, — він обережно торкнувся моєї щоки. — Ти надзвичайна. І я також закоханий в тебе. Мені було заборонено кохати та одружуватися допоки я був Хранителем Перехрестя. Я чекав, що Вищі сили заберуть мене, коли прийде молодий Хранитель, чекав, що я зустріну в засвітах свою Аліанду, але доля вирішила інакше…

Сенс мого життя змінився з того дня, як відкрився цей Феррокос. Саме тоді я зрозумів, що всі ці роки мав хибні надії, чекав примарного майбутнього, мріяв покинути цей світ, але не помітив, що поруч зі мною з’явилося нове сонце. Новий сенс. Я не знаю скільки ще часу мені відвели боги, але я дуже хочу провести ці дні з тобою, моя дівчинка.

— Дурний, — буркнула я. — Ми проживемо разом довге життя. Одного разу ти вже підкорив час. То, може, спробуємо, ще раз?

Я нахилилася до нього, першою торкнулася бажаних вуст, й вже за мить він перехопив ініціативу.

А потім сталось щось дивовижне.

Нас обох накрило якоюсь веселковою хмаркою, почулися дзвінкі голоси, а потім впевнений чоловічий голос додав:

— Істинна пара створена. Ви обоє визнали свої почуття, й ми даруємо тобі ще одну молодість, Хранителю перехрестя світів. Ваша наснага, ваша відданість справі щойно врятували всіх нас від світової катастрофи. Завдяки вам, ми знайшли тих, хто порушував чимало законів світобудови. Їх довго не могли вирахувати. Вони вміло маскувалися…