Розділ 26.

Кузьма.

Ми покинули приміщення сховища, й весь час поки ми добиралися до нашого перехрестя я думав лише про одне — чому ці речі знайшли нас саме зараз? Але розмірковувати про випадковість не було часу. Мені кортіло вивчити ці старі томи, що я знайшов разом з веретеном, спробувати відтворити часове полотно та пригадати інші корисні формули, з якими ми колись працювали. Харріс виявив бажання одразу відправитися зі мною.

— Едріку, привіт! — посміхнувся молодому Хранителю, що сидів за столом у вітальні та пив трав’яний чай зі своєї улюбленої пузатої чашки жовтого кольору. — А де Тайпан та Ренард? Хіба вони не з тобою? — я пам’ятав, що чоловіки мали прибути сюди на випадок, якщо дівчатам потрібна буде допомога.

— Пішли в Котіарн, до Андріса. У нашого імператора ідея якась виникла. Дівчата ще не поверталися, але десь хвилин тридцять тому, ця куля згасла… — Едрік вказав на магічну кулю, що зазвичай давала дозвіл на прохід до суміжного світу.

— Що? — здивувався я. — Вона не могла зламатися. Скільки пам’ятаю, цей артефакт завжди працював бездоганно, не потребував ані підзарядки, ані ремонту, ані чогось іще. Може, сталося щось дивне?

— Та наче ні, лише роздався легкий скрекіт, й куля стала чорною.

— Чортівня якась, — я кинув на стіл веретено та книги й поспішив підійти до тумби, на якій стояв артефакт пропуску та контролю за переміщеннями мандрівників між світами перехрестя протягом десятків років. Поклав на кулю свої долоні та подумки спитав чи не сталося чогось?

Імпульс відповіді прийшов з затримкою: магічна куля завібрувала, наповнюючись всередині густим чорним вихором, наче утворюючи маленький смерч.

— Буря? — проговорив вголос. — Здається, нас намагаються попередити про негоду. От тільки в якому зі світів буде ця буря? Але відповіді не почув.

Я озирнувся, подивився на всі двері та зупинив погляд на тих, що вели до Феррокосу. Щось не так — в самому центрі дерев’яного полотна з’явилася золотиста руна, що нагадувала навісний замок.

У два кроки опинився поруч та спробував відчинити кляті двері — марно. Вони не піддавалися. Від безсилля стукнув по нім кулаком, наче це могло допомогти.

Всередині все різко обірвалося, я повільно опустився на підлогу, обхопивши голову руками та щодуху прокричав:

— Ні!!!

— Хранителю! — поруч зі мною стояв Едрік. — Дихай. Ось так. Дихай. Ми їх знайдемо, чуєш?

— Єсю! — знову прокричав я, відчуваючи як від болю стискає груди, забракло повітря. Мені в руки сунули склянку води.

Я погано пам’ятаю подальші події, не пам’ятаю скільки минуло часу, знаю, лише те, що крім мене та Едріка в хатинці були ще інші люди.

— Ходімо, тобі варто лягти, — почув ніжний жіночий голос.

— Ні. Я нікуди не піду поки не побачу її. Це я винен. Знав, що не можна відпускати дівчат самих. Гад такий. Викрав наших красунь, закрив доступ. Вб’ю… — повторював я… — Знищу… Зітру на порох цей довбаний світ…

— Ані, залиш його. Ми не зможемо його перенести проти волі… — додав чоловічий голос. Дерріл теж тут? Свідомість плуталася.

— Я дам йому заспокійливу настоянку, — мені в рот через силу залили якісь краплі, на плечі ліг м’який плед,  а на лоба опустилися турботливі теплі долоні.

— Кузьма, ти можеш тут сидіти, якщо тобі від цього спокійніше. Ми всі поруч. Ми також хвилюємося за Єсенію та Саламандру, й обов’язково придумаємо як відкрити ці двері, — схоже це знову сказав Дерріл, хоч можу й помилятися…

— Мусимо їх знайти… — додав Тайпан.

— Друже, вибач, — проговорив до нього піднявши очі. Перед очима була пелена, але я намагався зосередитися та подивитися на друзів, що встигли оперативно зібратися в цій хатинці. — Це я винен…

— Не кажи дурниць, Хранителю. Твоєї вини тут точно немає.

Я зітхнув, обпершись спиною об ці злощасні двері.

Я ніколи собі не пробачу, якщо з дівчатами щось станеться. Ніколи. Клята магія часу! Клятий спадок пращурів, за який я вже стільки років розплачуюся. І чому я успадкував окрім стихійної магії ще й таку небезпечну? На це питання, звісно, мені вже ніхто не зможе надати відповіді.

— Едріку, дай мені, будь ласка, ці книги, що я приніс. І артефакт.

— Розкажеш що це? — на мене втупилися декілька пар зацікавлених очей.

— Розповім, друзі мої. Це те, що нам вдалося з Харрісом знайти в тому сховищі… Але ціна цих скарбів занадто висока…

— Що ти маєш на увазі? — насупився Тайпан.

— Сьогодні надто багато потрясінь, та й сам день здається набагато довшим за звичайний. Але… Наша бібліотекарка Алінда пішла в засвіти. Вона встигла сказати лише, що виконала обіцянку й дочекалася, сказала, що тепер все в моїх руках…

— О, сили небесні! — підняв руки догори Тайпан. — Мої співчуття, Кузьма. Я знаю, що ви товаришували.

— Спасибі, друже. Так от, ці томи та це веретено повернулися до мене. Ці речі колись належали саме мені, але після того, як я спробував врятувати кохану, мені підтерли пам’ять та змусили забути. Пам’ятаєте я вам показував полотно часу та петлі? Кожна така петля — це або подія, або навіть цілий етап життя, а ниті — варіанти розвитку подій — так званий вибір, який має зробити людина. Веретено здатне виправляти пошкодження в полотні, й навіть змінити нитку, що впливає на майбутнє, й з цим потрібно бути дуже обережним, адже один невірний крок, одна невірна петелька, й нитка рветься.