Розділ 24.

Єсенія.

— Лабораторії Часу — це моя гордість, ба більше — це моє життя, — проговорив Неонікс, коли ми вийшли з однієї скляної будівлі та попрямували до сусідньої.

Вулиці тут були доволі вузькими. А ще — порожніми. Нікого не було видно. До того ж було занадто спекотно та волого, настільки, що здавалося тебе засунули в сауну.

— І що ж в них такого цінного? — поцікавилися Саламандра.

— Інформація. Те, що ми отримуємо в результаті дослідів та гри з часовим полотном.

— Невже вам ніколи не хотілося просто насолоджуватися життям? Не втручатися в долі інших? — знову спитала моя подруга.

— Я ж щойно сказав — це і є моя життя. Я насолоджуюся тим, що роблю. Я змінюю чужі долі, ще й власну на додачу. Змінюся сам. Ми майже вивели ідеальну формулу життя та й форму також, адже ми шукаємо баланс між природою та роботизацією. Хіба тобі не хотілося щось у собі змінити? Зробити досконалішим? Людське тіло не здатне витримувати великі навантаження, а механічне тіло робота — може. Разом з тим ми все ще маємо відчуття та почуття… Не думаєш, що це ідеал?

— Одне почуття ви точно втратили, — не стрималася я. — І воно найголовніше — людяність та співчуття.

— Єсеніє, — поглянув на мене біоробот з образою в очах. — Ти помиляєшся…

— То доведіть! Ви постійно кажете про експерименти, про добро та користь, що вони несуть в собі, ми же бачимо це інакше. Ми бачимо це — як втручання в природні процеси, порушення законів світобудови. Ось! І ваш ідеал — це лише ваш ідеал. Не кожному це потрібно. Далеко не кожному, — агресивно додала я. Емоції всередині не вщухали. Я була страшенно роздратована його словами. Ідеальна формула? Та немає такої. І ніколи не буде! Адже саме неідеальність робить всіх нас особливими!

— Саме тому я хочу тобі показати свої лабораторії. Саме тому я погодився на те, щоб показати вам їх та переконати всіх, що такі досліди безпечні…

Я зітхнула. Я не могла все це прийняти. Не так просто. Не зараз, принаймні.

Ми пройшли ще кілька провулків й нарешті зупинилися перед трьох поверховою будівлею з високими затемненими вікнами.

На вході чергував охоронець, дуже схожий на Орантана, ніби його брат-близнюк. Побачивши нас він встав та повільно кивнув, вітаючись.

— Імператоре, — проговорив він. — В лабораторіях все стабільно. Працюємо, босе.

— Дякую, Сержіо. Я проведу нашим гостям невелику екскурсію.

— Звісно. — Він обвів нас уважним поглядом, а потім звідкись витягнув браслети темно-синього кольору та спритно вдягнув нам на зап’ясток. — Тут є датчики геолокації, якщо раптом загубитеся — ми вас швидко знайдемо. І також ми зможемо відслідкувати ваше самопочуття. Не всі витримують побачене тут, — рівним тоном проговорив чоловік.

— Цікава штука, — Саламандра оглянула свій браслет, що трохи мерехтів блакитними іскрами.

Мені ж він здався некомфортним. Не хотілося, щоб хтось в такий спосіб спостерігав за мною, але відмовитися я не посміла.

— Дівчата, це елементарна безпека, ходімо, — додав Неонікс, й рушив вперед.

Біоробот вів нас вузьким коридором, що освітлювався лише холодним неоновим світлом.

— На цьому поверсі три лабораторії. Але я покажу вам лише одну. Вони ідентичні, — чоловік зупинився перед дверима, на яких горіла неонова вивіска «Вхід заборонено», а поруч висів екран, на якому миготіли формули та голограми, що демонстрували якісь складні часові структури.

Попри пряму заборону, Неонікс впевнено штовхнув двері, й ми опинилися у досить просторому приміщенні, в якому стояли кілька скляних капсул, до яких був підключений чи то комп’ютер, чи то ще якийсь прилад, що фіксував всі процеси, а на екрані постійно з’являлися нові дані, синхронізувалися та знову щось аналізувалося.

В дальньому кутку за столом сиділо двоє жінок, також біороботів, але на відміну від Неонікса та Орантана,  ті мали довге біляве волосся й більш витончені риси обличчя. Жінки були занурені в аналіз даних на своїх планшетах, тому лише коротко кивнули нам на знак вітання та продовжили працювати.

— Дивиться сюди, — махнув рукою Неонікс, й ми підійшли впритул до капсули.

Я очікувала побачити тут людське тіло, над яким вони проводили досліди, адже в мою пам’ять чітко врізалося оте «ми вирізаємо живих істот з часового проміжку та поміщаємо в нові умови…», але натомість завмерла, розглядаючи щось, що нагадувало напівпрозору медузу, яка плавала у блакитній рідині.

— Що це? — тихо запитала я, кинувши погляд на монітор, де знову закрутилися формули…

— Ми все-таки не настільки жорстокі, як ти про нас думаєш, Єсеніє. Це медуза. Ти правильно все зрозуміла. І зараз ми лише будуємо часову доріжку, намагаючись подовжити термін її життя, а ще, ось тут було механічне втручання в її тіло, а далі — процес відновлення, за допомогою часового кокона, що призупиняє життєві процеси, натомість запускає процес регенерації…

Він почав говорити щось іще, але мені важко було зрозуміти сенс всіх цих термінів.

— То над людьми та іншими розумними істотами ви не проводите досліди? — повернула на нього голову Саламандра.