Розділ 22.

Єсенія

Дорогою до поселення біороботів я розповіла Ярославі все, що нам вдалося дізнатися про цей божевільний світ, їхні досліди та жорстокі цілі.

— Це просто на голову не налазить, — обурювалася подруга, поки ми йшли крізь джунглі, час від часу прибираючи з дороги зламані гілки. Здається, тут вночі пройшов потужний шторм, адже  повалених дерев ми побачили чимало. А ще сьогодні тут було надто тихо. Навіть співу птахів не чути. Сонце сліпило навіть крізь сірі хмари, що повністю сховали за собою небесне світило. Дуже дивне явище. І знову висока вологість, настільки, що дихати боляче. Ми йшли повільно, час від часу зупиняючись, ковтаючи воду, яку я з запасом поклали в наші наплічники.

— Я теж не можу цього усвідомити, та й ніхто не може. Це божевілля, яке має бути зупинене!  Знаєш, що лякає і цьому найбільше? Те, що біороботи роблять це століттями й залишаються непомітними… — поділилася думками я.

— Не думаю, що зовсім непомітними, — хмикнула Ярослава. — Не можна не помітити систематичне зникнення людей чи якісь суттєві зміни в поведінці…

— Але чому тоді їх ніхто не зупинив? Вони вважають себе безкарними, всемогутніми та всю відповідальність кидають на Всесвіт, — емоційно говорила я.

— Всесвіту складно висунути претензії, тому вони ним й прикриваються. Тільки я не вірю в це. Не вірю, що все настільки погано у світобудові, — зітхнула Ярослава.

І я була з нею згодна. Ми самі з нею прийшли на це перехрестя з іншого світу, для нас саме існування множини світів стало свого часу відкриттям та шоком й ми не одразу це прийняли. А тепер… Виходить, що є якась сила, що взагалі контролює все, й всі ми — частина чиїхось дослідів?

Моторошно якось. Хочеться жити своє життя та не думати про такі речі.

— Гей, Єсю, ти в порядку? — ткнула мене в бік Саламандра.

— Ем, здається, так. Замислилася. Ти щось казала?

— Питаю, чи то ми вже прийшли? — подруга показала рукою в бік скляних будівель, що замайоріли попереду. Вони справді належали біороботам.

— Так. Це їхнє місто, — кивнула у відповідь. — Вони розбудували тут свої лабораторії, сховали якомога далі від чужих очей.

— Дівчата! — попереду я помітила чоловічу постать, що наближалася на нас. Я впізнала в ньому Орантана, помічника Неонікса. — Вітаю! Не очікував вас побачити тут так швидко. Невже ви готові до співпраці?

— Вітаємо, пане, — Саламандра вийшла попереду мене. — Ми хотіли б дещо обговорити. Деякі деталі майбутньої угоди незрозумілі та викликають підозри. То що? Нас зможуть прийняти? — діловий тон дівчини вражав. Недарма вона все ж таки пішла до Академії вивчати мистецтво перемовин та управління державою.

Орантан зосереджено дивився на нас, а потім несподівано розсміявся.

— Вперше бачу, щоб нам висували якісь умови. Але добре, якщо ви бажаєте обговорити деталі, я проведу вас до нашого імператора. Неонікс просив негайно повідомляти йому про вашу появу. Тільки прошу — не робить різких заяв та не думайте його повчати. Він не любить цього.

— Насправді ми не думали його повчати, навпаки, я хочу уточнити нюанси, а ще запропонувати йому дещо цікаве в обмін на нашу згоду на ці досліди, — загадково проговорила Ярослава, а я лише втупилася на неї здивованим поглядом: що вона вже надумала? У нас же був інший план…

Але та лише непомітно підморгнула.

— Сподіваюся все саме так, ходімо ж. В нас дуже мало часу, бо дні в цій місцині короткі, а мені вас потім ще проводжати через ці джунглі. Я їх терпіти не можу, — фиркнув Орантан.

— Не любите дерева? — поцікавилася Ярослава. — Але вони такі прекрасні…

— Та що в них може бути прекрасного? — не погоджувався біоробот. — Краса — це ось це, — він ткнув пальцем в бік висотної будівлі з панорамними вікнами.

Я смикнула Ярославу за рукав, сподіваючись, що подруга не стане сперечатися з цим дивним механічним створінням. Але вона й сама не стала йому нічого доводити, хоч я бачила, що це вартувало їй чималих зусиль.

Орантан привів нас до вже знайомої мені будівлі, ми піднялися до кабінету Неонікса, й, постукавши у двері, Орантан відчинив їх для нас.

— До вас відвідувачки, імператоре, — рудий лише трохи схилив голову, та поспішив піти, залишивши нас самих.

— Хранителько Єсенія! Радий бачити знову! Здивований, що ви так швидко повернулися. Вітаю у своєму палаці, вельмишановна Саламандро! Маю за честь приймати таку високу гостю, — звернувся він до Ярослави.

— Вітаю, пане, — стриманим діловим тоном відповіла та.

— Проходьте, чого там завмерли. Пригостити вас чимось?

— Дякуємо, але не варто турбуватися. Ми не затримаємо вас надовго. Ми по справі, — взяла на себе перемовини Ярослава.

— Уважно слухаю, — Неонікс відклав в бік планшет, в якому ще хвилину тому щось креслив чи то писав. На його обличчі заграла задоволена усмішка.

— Що ж, ми обговорили вашу пропозицію, але є деякі нюанси, й перед тим як погодитися, ми маємо бути впевненими в повній безпеці для наших громадян, а також для всіх, хто проживає у суміжних світах…