Розділ 21.

Кузьма.

Я стояв на порозі будиночка та дивився вслід дівчатам, які сміючися йшли стежкою до міста біороботів, у самий епіцентр зла цього маленького світу Феррокос. На серці було важко та якесь липке передчуття лиха поселилося всередині. Шумів тропічний ліс, припікало гаряче сонце, але я був повністю занурений у свої думки й не одразу почув, що мене кличуть, аж поки на моє плече не лягла чиясь рука.

— Хранителю, ходімо. Все буде добре, — проговорив Фієр. — Дівчатка дадуть собі раду.

— Ага, хто б говорив. Чи не ти спозаранку тут верещав про небезпеку?

— Але я опанував себе, як бачиш. Довірився їм. І тобі раджу. Наша паніка нікому не допоможе. Дівчата в нас розумні. Тож, не варто так нервувати. Ходімо краще до хлопців. В Міністерстві на нас чекають. Тайпан з Ренардом мали підняти архівні документи.

— Добре. Едріку, — звернувся до молодого Хранителя я. — Очей не спускати з цих дверей! Ми швидко повернемося. Може, навіть разом з друзями та підтримкою.

— Кузьма, Фієре, йдіть вже! В Міністерстві точно ви будете кориснішими, особливо із нашим новим планом. Повідомити Дерріла та Андріса про нього?

— Якщо твоя ласка, то буду вдячним, — промовив я.

— Авжеж, все буде зроблено, — запевнив Едрік.

В Міністерстві у залі для нарад було галасливо: зібравшись за великим овальним столом, Тайпан, його батько, Борислав, Ренард, Харріс та ще декілька міністрів активно сперечалися та емоційно жестикулювали. Але як тільки ми зайшли всередину, всі одночасно замовкли та втупилися на нас.

— Хлопці! Ви дуже вчасно! — вигукнув Харріс. — Давайте сюди, — привітно усміхнувся старий професор та махнув рукою.

Ми приєдналися до всіх, й мені під ніс тут же сунули якийсь документ, на вигляд, дуже старий. Раритет. Цікаво скільки йому років? Папір був надто тонким, а частина тексту стерлася, але дещо можна було розібрати, але коли око впало на дату, якою він був датований, то моє серце пішло в п’яти.

— Що це? — лише видохнув я.

— Здивований, правда? — подивився на мене Тайпан. — Ми теж.

— То магію часу заборонили не через те, що ми намагалися створити магічні кокони часу та експериментували з часовими петлями?

— Це стало додатковим тригером, який зрештою привів до повної заборони цього виду магії в нашому світі. — підкреслив Борислав. — Ми з Ренардом звернулися до архіву нашої бібліотеки, що зберігається в стінах Академії. Всім відомо, що це захищене сховище, доступ в яке є лише правителям та наближеним до них, й там зберігається чимало документів різних епох. Так ось, за допомогою пані бібліотекарки, що володіє неперевершеними здібностями в упорядкуванні та пошуку потрібних книг, ми знайшли ось цей документ, що ти тримаєш в руках, Хранителю.

Вищі маги того часу, коли ти був юним, Кузьма, знайшли ознаки того, що у Фаерії зникають люди, а потім відслідкували деякі сліди, що вказували саме на використання цього виду магії. Була накладена повна та беззаперечна заборона її використання та це строго контролювали! І вдалося відстежити, що… — Борислав на мить замовк, але в моїй голові почала складатися картинка, і я сам дещо пригадав з того етапу мого життя.

— Шляхи ведуть до дивного світу… — заговорив я. — Точніше до лісу, де відкрилося перше перехрестя світів у Фаерії. А разом з ним прохід до дивного світу, істоти якого були напівмеханічними… — ці спогади спалахнули в моїй голові яскравим феєрверком. Мабуть, тоді Вищі маги подбали про мою пам’ять й всіх тих, хто так чи інакше був причетний до магії часу… Саме тому я не міг пригадати всіх деталей цієї заборони. Лише сам факт.

— То виходить, що портал до світу біороботів вже відкривався? І вони вже намагалися «вирізати» людей чи магів з нашого світу? — подивився на мене Фієр.

— Саме так, — підтвердив Харріс. — А ти паніку нагнав, професоре, коли дізнався, що Кузьма збирається відновити свої навички та боротися проти них їхньою ж зброєю, — пожурив Фієра мудрий викладач.

— Ну, вибачте, я не знав, що ми вже мали з цим справу. І як же вдалося перекрити їм доступ до нашого світу? І чому не вдалося їх тоді знищити?

— Доступ дійсно закрити вдалося, та й перехрестя на тому місці залишилося. Туди згодом й направили Кузьму… — продовжив говорити Борислав.

— Так, річ у тому, що між забороною цієї магії та моєю спробою врятувати кохану, минуло трохи більше двох років. І якби не та трагедія, я б не звертався до магічного кокона, що здатний сповільнити всі життєві процеси в організми, давши час цілителям врятувати її. Мене спіймали саме на цьому обряді. Спочатку навіть запідозрили у співпраці з цими нелюдами. Але потім… виправдали, не знайшовши інших доказів, підтерли мені пам’ять та відправили на перехрестя, Хранителем, оберігати та виховувати молодих дівчат Хранительок та вчити їх світобудові. З того часу відкривалися двері у різні світи. Деякі згодом зникали. Але світ біороботів не з’являвся більше. Зараз ми маємо з ними справу вдруге.

— Скільки минуло років з того часу? — уточнив Харріс.

— Двісті п’ятдесят, а, може, й триста. Чесно кажучи, я вже давно не рахую…

— Ти не рахуєш, а цей документ знає точно, — покачав головою Харріс. — Це сталося двісті сімдесят п’ять років тому. І також навесні. Були зафіксовані перші дивні ритуали та зниклі перші маги, яких, до речі, більше так ніхто й не бачив…