Розділ 19.

Кузьма.

Поведінка Фієра здавалася мені вкрай дивною, я не міг знайти пояснення діям професора. А ще більше мене роздратувало те, що Єсенія погодилася на прогулянку з ним.

Здавалося, я сам ще кілька днів тому обіцяв йому посприяти примиренню, й такі зустрічі не повинні мене хвилювати, але сьогодні всередині мене щось протестувало проти цих стосунків. Здавалося, неначе Фієр намагається відбити в мене кохану…

Стоп. Кохану? Та ні… Вона ж просто… Єся. Моя маленька дівчинка, підопічна… Та, що це таке зі мною відбувається! Звідки ці думки взялися? — я міцно стиснув чашку та шумно видихнув.

— Хранителю, — долинув до мене голос Едріка. — Що з тобою? Все гаразд?

— Що? — втупився на нього я, повертаючись із думок в реальність.

— Кажу, з тобою все гаразд? Маєш кепський вигляд.

— Справді? Так помітно? — зітхнув я, зробивши черговий ковток напою.

— Ага, — усміхнувся хлопець. — Кохаєш її? — примружився він.

— Що? — знову розгубився я. — Ти про що?

— Кохаєш. І ревнуєш, — знову усміхнувся хлопець. А я спохмурнів ще більше. Всередині все клекотіло. Хотілося справді кинутися навздогін, заявити про те, що вона — моя… Але я боровся з цим бажанням та намагався удати, що все гаразд. Не хотів налякати її, не хотів, щоб Фієр бачив цю сцену.

— Ні, — хилитнув головою. — Це ж Єся. Яке в біса кохання? Забув про моє прокляття? Я ніколи не зможу покохати. Ніколи! Чуєш? Та й… Як я зраджу пам’ять своєї Аліанди? — вкотре проговорив я цю фразу. Аліанда. Скільки ж років минуло… Пам’ять про неї дійсно жива. А от почуття… Почуття давно згаслі насправді. Але я не хотів це визнавати.

— То було пару сотень років тому. Може, то прокляття вже давно втратило силу? Не думав про це? — цілком серйозно запитав Едрік.

— Не могло. Я досі пам’ятаю слова мудреців Магічної ради. Я втратив право на кохання та родину назавжди. Мене відправили сюди, на перехрестя як опікуна та Хранителя… Також довічно.

— Та знаю я це. Але ж минуло чимало років… Я чув, що всі прокляття мають певний строк, а далі їхня сила втрачається…

— Едріку, поглянь на мене уважно. Це зараз ти бачиш мене молодого, таким, яким я був приблизно у твоєму віці. Це лише на вигляд мені років тридцять, а насправді… Я старий та сивий. Забув, який маю справжній вигляд? — наче на підтвердження власних слів, вивів потрібну формулу й за мить змінив свій зовнішній облік. — Ось я справжній. — Зітхнув. — В моєму віці про кохання думати якось запізно. Ти так не думаєш?

— Знаєш, тут я погоджуся з Єсею. Ти зарано помирати надумав. Повертай собі свій молодий образ. Твоя душа ще молода. Відчуваю це. Впевнений в цьому. І ти маєш гаряче та добре серце. Ось що важливо. І взагалі — ти маг. Маги живуть довше, ніж звичайні люди. Тому саме час знову закохатися, — примружив очі Едрік у хитрій усмішці.

— Ех, молодо-зелено. Сам закоханий та щасливий та прагнеш всіх навколо ощасливити? — зовсім не образився на його слова я.

— Це прекрасне почуття, Кузьма. То що, я вгадав? Ти справді кохаєш її?

— Йди до біса, Едріку! Я не хочу це зараз обговорювати. Ми з Есею просто друзі. Ну яке може бути між нами кохання?

— Істинне, Хранителю, — він знову розплився в посмішці, а я зітхнув. — Ти кохаєш її. Але я не скажу їй. Сам наберися сміливості та не впусти цю красуню. Оком не встигнеш моргнути, як вкрадуть.

Він правий. Те, що я відчуваю до Єсенії вже давно перестало бути просто турботою чи опікою. Ми живемо під одним дахом вже чотири роки. Ми пройшли разом чимало випробувань та відкрили нові світи. Я й сам не помітив, коли з моєї підопічної вона почала значити для мене більше. І я досі не знаю чи правильні мої почуття. Чи не злякається вона? Ні, краще мовчати. Нехай я просто буду поруч. І захищатиму її від всіх недолугих залицяльників.

— Та ну тебе, — махнув рукою. — Я ж кажу, старий я вже для кохання. Все. Що ми про мене говоримо. Ти он краще розкажи, що в тебе з Раяною?

— Все чудово. Ми закохані та щасливі. Але ми чекаємо, щоб вона здобула освіту. Дівчина продовжує навчання в Академії й вже допомагає в Палаці…

— Я радий за вас. Тут поруч є будинок. Я колись там жив, щоб не втручатися в побут Ядвіги та її родини, тож, якщо буде потреба, ви можете його зайняти. Так, ти зможеш влаштувати власний сімейний затишок та продовжувати виконувати обов’язки Хранителя.

— Дякую, Кузьма. Дякую, що продовжуєш дбати про молодь. Але подбай трохи й про себе, гаразд?

В цей момент пролунав стукіт у двері та я кинувся відчиняти. Я був впевнений, що це повернулися Єся та Фієр. А коли побачив на порозі Ярославу, то навіть трохи розгубився.

— Саламадро?

— Привіт, Кузьмо, — дівчина тепло обійняла мене. — Я до вас.

— Проходь, — впустив її всередину. — Кави бажаєш?

— Не відмовлюся. А Єся де? — дівчина пройшла всередину, озираючись навколо.

— Пішла на прогулянку з Фієром, — кинув у відповідь.

— Щось ти не дуже радієш їхньому примиренню, — зауважила Ярослава.