Розділ 16.

Кузьма

Прийняти це рішення було непросто, але внутрішнє я вже був готовим до всього, навіть, якщо бій з біороботами стане для мене останнім. В тому, що буде бій — я не сумнівався з цієї хвилини як почув про їхні експерименти. Вони ще й не стали приховувати свої наміри, поділилися тим, як багато століть «вирізають» людей з певного етапу на лінії життя та переміщають у свої Лабораторії Часу, спостерігають за змінами…

Весь час поки ми йшли до полігона я тримав Єсенію за руку. Я сподівався, що вона сама відмовиться від навчання, але дівчина була впевнена у власних силах, впевнена в тому, що має захистити перехрестя й все людство від участі у подібних дослідах. Її рішучість надавала сили й мені.

— Назад шляху вже не буде, — попередив я.

— Я знаю. І я готова до будь-яких наслідків. Я хочу раз й назавжди припинити ці кляті експерименти.

— Повністю тебе підтримую. Загарбникам не має виправдання, як би благородно вони не пояснювали власні цілі. Цей купол мало чим відрізняється від звичного захисного, але має кілька нюансів, які непомітні для тих, хто не посвячений в подібні деталі. І саме їх я тобі зараз покажу…

Я почав плести потрібну формулу та за мить над нами з’явився той самий магічний захисний купол, схожий на парасольку, наразі він міг сховати лише нас вдвох, але для демонстрації його дії мені цього мало вистачити. Я залишив під ним Єсенію, а сам відійшов на кілька кроків, зробив часову мініатюрну кульку, запустивши її в бік дівчини. Вона була здатна сповільнити час для мене, давши мені більше можливостей для активних дій, для зміни павутинки часу, яка належала дівчині.

Єсенія завмерла, а я спостерігав як швидко летить в неї ця клята кулька, а потім за тим, як наштовхнувшись на невидиму грань купола, розтікається по ньому, руйнуючись та зрештою зникаючи зовсім.

— Що це було? — дивилася на мене Єсенія.

— Ця кулька мала відвернути твою увагу та сповільнити час, але останнє лише для мене, лише на кілька секунд, яких би мені вистачило, щоб вплести у павутинку часу та лінії життя потрібні мені зміни. Втім, цей купол не дав мені втрутитися у твоє плетіння.

— Я навіть нічого не відчула…

— Ти й не мала нічого відчути одразу… Навіть якби не було купола, ти б не відчула значних змін, хіба що легке запаморочення.

— Але ми не можемо встановити такі куполи над усіма мешканцями, — заперечила дівчина, розвіявши купол.

— Це так. Ми не зможемо захистити всіх, але цього й не потрібно. Ми маємо захистити в першу чергу себе.

— Але…

— Не хвилюйся. Я впевнений, ми знайдемо як захистити інших.

— Що ще може ця магія часу? Що значить змінити хід якихось подій мого життя?

— Я б не хотів, щоб ти знала як керувати таким небезпечним процесом. Адже, вчені вже довели, що навіть одна незначна зміна в минулому, може призвести до глобальної катастрофи в теперішньому чи майбутньому. Саме тому, ці дослідники проводять свої експерименти в Лабораторіях, що захищені від зовнішнього впливу.

— Навчи мене робити такі петлі, що здатні сповільнити час, — рішуче промовила Єсенія. — Моя справжня сила досі спить, то, може, це мій шанс пробудити її, відчути та здобути власну магію!

— Магія твого роду завжди була пов’язана зі стихією Землі, — нагадав я.

— Так, але зараз я маю можливість обрати. І я хочу опанувати твою магію — магію часу, Хранителю, яка зараз здатна знищити всіх нас, або захистити…

— Єсю, — дивився на свою мудру сміливу дівчинку. Вагався. Не знав, як вчинити правильно, щоб не занапастити її долю та життя.

— Я маю захистити наше перехрестя, — знову промовила вона. — Розумієш?

— Авжеж.

— Тоді покажи мені формулу.

І я не зміг відмовити. Я вивів у повітрі потрібні символи, одночасно пояснивши що всі вони означають, й за мить між моїх пальців сформувалася часова кулька, що здатна сповільнювати час.

Єсенія слухняно повторила за мною всі дії, й вже за хвилину в її долоні засяяла така сама блакитна куля.

— Вау! — вигукнула дівчина. — Що далі?

— А далі треба її запустити, ось так…

Куля полетіла в стіну тренувального полігону. Тут вона не могла нікому нашкодити. Тут не було нічого, що ми могли якось зачепити цією магію.

Ми дивилися на те, як куля ударяється в стіну та розпадається на дрібні магічні крихкі.

— А що ще ти можеш зробити?

— Можна зчитувати спогади, — я знову вивів формули, й тепер тримав у руках щось на кшталт синього вогника. Він був холодним та не причиняв ніякого дискомфорту. Я обережно направив його в бік Єсі, й у моїй свідомості пронеслися її спогади, немов в калейдоскопі. І що саме дивне — я відчував при цьому всі її емоції.

Спогад з дитинства — вона босоніж бігає по саду, а неподалік під деревом сидить молода жінка та с посмішкою спостерігає за дитиною, потім якась сварка з чоловіком, тут Єся вже підліток, й ця сварка змушує мою душу стиснутися від болю, який вона тоді відчула… Дівчина тікає до подруги, яка дає їй прихисток… А ось й її спогад про перший візит до лісового будинку. Вона страшенно зла на мене. А потім… розгублена… Нам багато чого прийшлося здолати до того часу, коли ми стали справжніми друзями та підтримкою один для одного…