Розділ 15.

Єсенія.

Хаотичний світ зустрів грозовими хмарами. Відчувалося, що насувається злива — з моря доносився холодний вітер, та й саме воно було неспокійним сьогодні. Вода стала темною, майже чорною, здійнявся шторм, що накочував на берег, з шумом розбиваючись білою піною о скали.

Я знала, що це поганий знак. Саме так тут починаються буревії та магічні бурі. Вже не раз ставала свідком такої негоди.

Ми зробили кілька кроків від порогу нашого будиночка та зупинилися. Кузьма швидко просканував місцевість та скептично хмикнув.

— Не подобається мені тут, — кутаючись в теплу шаль, промовила Антуанетта та щільніше притиснулася до свого чоловіка.

— Тут часто бувають бурі, — занадто спокійно промовив Кузьма, давно звиклий до цих явищ тутешньої природи. — Для цього світу це норма. Тут нестабільна погода, нестабільна енергетика…

— Та небезпечна, — перебив Дерріл. — Нам справді не варто тут зараз залишатися. Прийдімо пізніше, — він суворо подивився на всіх нас.

— А я б хотів поглянути на той дослід, що придумав Старий Хранитель, — насупився Тайпан, теж запустивши закляття сканування.

— Ще один безсмертний, — холодно глянув на нього бойовий маг. — Я чітко бачу такі речі. Тут буде небезпечно й вже дуже скоро. Ходімо, Ані. Я не дозволю тобі тут залишитися!

— Кузьма, справді, ходімо назад в будинок. Зараз не найкращий час. Повернемося трохи згодом, — підтримав Дерріла й Андріс.

— Хранителю, йдемо, — озвалася я та взяла чоловіка за руку, миттєво відчувавши його теплий дотик. Серце в грудях зробило кульбіт, але не від тривоги, це було зовсім інше, незвичне мені почуття, але подумати про це не було часу.

— Звісно, ми йдемо додому. Я не збирався тут залишатися. Може, на ранок тут щось зміниться, — Кузьма зітхнув, знову поглянувши на темне небо, на якому з’явилася блискавка, а слідом за нею пролунав потужний грім. Я знала, що йому важко було наважитися використати заборонену магію, але зараз наче сама доля, сам Всесвіт не давав нам цього зробити.

Цікаво — чому? Нас намагаються захистити? Чи навпаки, ми натрапили на щось таке, чого не мали знати? Біороботи теж згадували про Всесвіт, який наче керує ними та цими експериментами. А, може, й за нами та нашими діями зараз хтось спостерігає?

Звісно, знайти відповіді на ці питання я не могла. Але самі думки додавали ще більше хвилювання.

Опинившись в будинку, я щільно причинила двері.

— Можливе, ще чаю? — запропонував Хранитель.

— Ні, дякую. Бурі в Хаотичному світі зазвичай не минають так швидко, а день й без того видався складним… Я повернуся в столицю. Адже ти знаєш Саламандру, якщо мене вчасно не буде вдома, то вона буде тут. А я поки не готовий до того, щоб вона кинулася у боротьбу з новим ворогом.

Знаючи характер Ярослави, я не мала жодного сумніву, що все буде саме так.

— Та й нам, чесно кажучи, теж треба вертатися. Фредерік чекає на інформацію про новий пограничний світ, — додав Дерріл.

— Авжеж, друзі. Я все розумію, — по черзі обійняла кожного. — Дякую, що прийшли сьогодні. Чекатиму на вас за два-три дні! — Я сподівалася, що за цей час Кузьма підготує потрібні формули магічного часового порталу та часових петель, що можуть стати в пригоді, й хлопці спробують знайти щось про магію часу, й можливо, десь вже були згадки про біороботів та їхні досліди. Якщо вони тривалий час проводять такі експерименти, то явно були й ті, хто брав в них участь.

— Кузьмо, ти маєш портальні камені, раптом що, дай мені знати. — Андріс потиснув руку чоловікові та зник за дверима в Котіарн.

Едрік також відпросився в місто, побачитися з Раяною, й от ми з Кузьмою залишилися самі.

— Єсю, а ми з тобою можемо випити кави, чи не так? — поглянув на мене Хранитель.

— Не відмовлюся, — посміхнулася я. — Тільки ту, яку ти готуєш.

— Іншої й не пропоную, — лагідно відповів він та в його очах промайнув грайливий блиск.

Я плюхнулася на стілець й з цікавістю спостерігала за ним. Вже за кілька хвилин кухнею розповсюдився аромат свіжозвареної кави та кориці.

— Дякую, — промовила я, ховаючи погляд.

— Все в порядку? — він сів навпроти та уважно глянув на мене.

— Так, — кивнула я, хоча розуміла, що це не так.

— Неправда, — тут же озвався Кузьма. — Я надто добре тебе знаю, Єсеніє. Ти не вмієш брехати. В цьому ти точнісінько як Ядвіга. Твоя бабця теж ніколи не вміла цього робити. Вона залишалася щирою, навіть коли їй боліло.

— Я розгублена. Не знаю, що робити. Звідки вони взялися на наші голови?

— Люба, — Кузьма лагідно торкнувся моєї руки своєю долонею, даруючи тепло та підтримку, якої я потребувала. — Я тобі вже казав, й повторюю це знову — ти не винна. Світи виникають хаотично, ніхто ніколи не знає кому, де та який прохід відчиниться.

Я зітхнула. Так, мені це відомо. Але від того не легше. Навпаки такою спустошеною я ще ніколи не почувалася.

— Йди до мене, — Кузьма обійшов стіл, сів поруч, а потім міцно обійняв. Я сховала голову на його грудях та заплющила очі. Він погладжував мою спину, повторював, що ми з усім впораємося.