Розділ 11.

Єсенія.

Я раділа, що ми знайшли підтримку в Котіарні, що Андріс погодився без зайвих питань та довгих розпитувань. Чомусь, мені це здавалося важливим. Світ біороботів лякав, здавався чужим та непередбачуваним, хоч й виглядав цікаво та незвично.

Едрік вмовив нас трохи прогулятися Неоградом, адже він тут вперше та йому на користь познайомитися ближче з цим світом та його мешканцями.

Ми легко погодилися — я й сама бувала тут лише пару разів. Та й то не було часу все оглянути. Перехід знаходиться досить далеко від столиці, тому без нагальної потреби ми сюди й не їздили.

Вузенькі вулички, вимощені бруківкою, охайні невеликі будиночки з майстернями та кав’ярнями здавалися мені казковими. Я такі дійсно зустрічала лише на сторінках книг та ще у фільмах про давні епохи. Я ніби перенеслася на кілька століть назад.

Андріс взявся нас супроводжувати та із захватом ділився історією рідного краю, знайомив нас з місцевими витворами мистецтва та магічними артефактами.

— Красуне, — почула я низький жіночий голос та озирнувшись побачила гномку. Жіночка у смарагдовому робочому комбінезоні сиділа на дерев’яних сходах, що вели у двоповерховий будиночок, а перед нею стояв невеликий столик, на якому викладені різні прикраси та камінчики.

— Це ви до мене? — тихо перепитала я, втупившись на гномку.

— Тебе кличу, Хранителько. Не проходь повз, уваж своїм візитом стару жінку, — вона вмостила руки під пишними грудьми та дивилася на мене великими синіми очима. Її довге сиве волосся гарними локонами обрамляло її кругле обличчя. Вона виглядала неперевершено й навіть занадто велично в цьому простому одязі, що трохи відлякувало. Чомусь мені на згадку одразу прийшли циганки, яких в моєму рідному світі часто можна було зустріти на вокзалах та інших людних місцях, й вони просто дурили голову та крали гроші та дорогоцінні речі у довірливих перехожих. Але зараз ми в Неограді, столиці магічного світу драконів, й тут, мабуть, це нормально? Чи все-таки ні? Я була розгублена, тому перевела погляд на чоловіків, відчула як Кузьма стиснув мою руку.

— Ваша Величносте, ну, хоч ви їй скажіть… — не відставала від нас жінка.

— Єсеніє, — Андріс поглянув на мене, потім знову на гномку. — Це дружина відомого артефактора в Котіарні, а ще віщунка — Велдріка. Дуже мудра та сильна магиня. І якщо вона тебе кличе — то має, що тобі сказати. Не бійся. Ми зачекаємо тут, — Андріс показав рукою в бік кав’ярні неподалік цього загадкового будиночка.

— Я хочу бути поруч, — раптом промовив Кузьма.

— Вибач, лицарю, але ця розмова не для тебе, — хитро примружилася гномка. — Та не бійся ти! Дівчині тут нічого не загрожує, — продовжила Велдріка скануючи поглядом своїх синіх очей чоловіків, що стояли за моєю спиною.

— Хлопці-Хранителі, справді, ходімо, — промовив Андріс та рушив в бік кав’ярні. — Все буде добре.

Я зітхнула та підійшла ближче до гномки.

— Єсеніє, не варто боятися, — вона з теплом подивилася на мене. — Сідай. В ногах правди немає.

Я слухняно опустилася на сходинки. Повз нас поспішали по своїх справах мешканці цього ремісницького кварталу, у сусідніх крамницях активно йшла торгівля, й здавалося, на нас дійсно не звертали уваги. Я трохи заспокоїлася та зрештою пильно подивившись на жінку спитала:

— Велдріко, чому ви покликали саме мене?

— Як вже пояснив Його Величність Андріс, я — віщунка, й часом бачу те, що простим смертним недоступно. Я знаю, що твої пращурки теж були відьмами та віщунками, тільки твоя сила досі не прокинулася, хоч ти й перейняла обов’язки Хранительки Перехрестя…

— Звідки?.. — хотіла запитати я, але передумала…

— Єсеніє, — не думала ображатися гномка. — Твоя сила прокинеться й швидше, ніж ти можеш собі уявити. Але над тобою висить важке випробування, від фіналу якого залежить доля всього перехрестя світів…

— Це не новина, я це вже й сама зрозуміла, коли відкрилися двері у…

— Та не поспішай ти, дай мені сказати, — Велдріка взяла мене за руку. — Ти опинишся перед вибором. Надважким вибором. І від твого рішення буде залежати чуже життя…

— Мій обов’язок берегти Перехрестя, навіть ціною власного життя. Я захищатиму його до останнього…

— Зараз мова йде не лише про перехрестя, люба, — гномка замовкла.

— Про який тоді вибір йдеться? Чиє життя я маю тоді обрати? — не розуміла я сенсу її слів.

— Я не можу тобі розкрити цю таємницю, але дам тобі одну річ, яка може згодитися та допомогти у битві, яку, на жаль, неможливо відвернути.

Гномка взяла зі столика прозорий кришталевий камінчик, всередині якого був помаранчевий, менший за розміром камінь.

— Що це? — здивовано розглядала я невідомий мені мінерал.

— Це унікальний камінь. Зустрічається на східних грядах наших гір. Він має назву Перлина Лавового Каменю. Камінь, який наче складається з двох, здавалося, протилежних частин — кришталевої гірської води, що зберігає частину полум’я дракона. Доторкнувшись до нього, можна активувати захисний бар’єр або знищити вогнем усе навколо. Я навчу тебе потрібного закляття для активації цього щита. — І вона промовила кілька слів незрозумілою мені мовою, але я чітко закарбувала в пам’яті кожне слово.