Розділ 9.

Єсенія.

Я не отримала відповідей на всі питання, що хотіла, просто розгубилася та забула що мала спитати, але відчувала радість від зустрічі з близькою людиною. Я знала, що не сама, була впевнена, що Ядвіга й надалі оберігатиме мене та допомагатиме, навіть коли я цього не бачу чи не помічаю.

— Ти в порядку? — на моє плече лягла рука Ярослави. Вона сунула мені в руки чашку з якоюсь настоянкою з гидотним запахом.

— Напевно, — кивнула у відповідь.

— Щось не схоже, — заметушилася Саламандра. — Пий давай. Це допоможе. Добре, що Кузьма теж залишився тут. Він добре тебе відчуває.

— Він найкращий чоловік у моєму житті. — усміхнулася я. І Саламандра якось дивно поглянула на мене й додала:

— Вставай, люба, ходімо на вулицю, — дівчина прослідкувала, щоб я допила цю настоянку та простягнула руку, допомагаючи підвестися.

Сонце засліпило очі, й я примружилася, трохи хилитнулася, але Ярослава підтримувала мене, то я могла потроху пересуватися. Крок за кроком ми опинилися на підвісному мостику та здолавши відстань між вежами, нарешті опинилися у цій самій сторожовій, де на нас чекали чоловіки.

— Єсю, — кинувся до мене Кузьма. — Що з тобою?

— Все добре, не хвилюйся, — посміхнулася до нього.

— Ти що була в Примарному Лабіринті? — очі Кузьми стали темними та серйозними. Він міцно притиснув мене до себе, наче боявся, що я можу зникнути.

— Колись ти сам мені пропанував це, нарешті я вирішила, що настав час зустрітися з бабусею Ядвігою…

— Єсю! Цей Лабіринт виснажує!

— Хранителю, не нервуй так, я про все подбала та дала їй цілющий розчин, що відновлює сили та енергію, дай дівчині трохи відпочити, — заступилася за мене Саламандра.

— Дякую, Ярославо, — вдячно кивнув він дівчині. — Єсю, — знову звернувся він до мене, — можливо, ти хочеш трохи полежати.

— Ні, я хочу додому. До нашого будиночка, — обхопила Хранителя за шию, сильніше притиснувшись до нього.

— Добре, зараз. Тайпане, — я чула, що Кузьма щось промовив до імператора, але вже не могла розібрати слів. Свідомість попливла, тіло враз стало важким, я заплющила повіки та поринула у рятівну пітьму.

— Єсю!.. — долинуло до мене в останню мить…

Свідомість перенесла мене на берег океану, на той самий скелястий берег нашого Хаотичного світу. Я сиділа на піску, поруч був Кузьма, він обіймав мене за плечі та жартував. Я сміялася, ніжилася в його обіймах. І нам було добре разом. Я навіть забула про те, що він — мій наставник, він Хранитель будиночка та мене самої. Дивно. Чому останнім часом мені стала важлива його присутність? Чому я раптом почала відчувати до нього дещо інше, ніж просто дружбу, й почала бачити в ньому чоловіка, який здатний подбати про мене — сильний, впевнений, мудрий. Що це? Як назвати ті раптові почуття? Я не розуміла. Ось тут, на цьому пустинному пляжі не було жодної душі. Лише ми, плескіт хвиль й повна гармонія.

Раптом налетів вітер, небо затягнуло хмарами, й ця ідилія почала руйнуватися. Кузьма підвівся та почав рухатися в бік будиночка, залишивши мене саму.

— Хранителю… — скрикнула я. — Не йди… Кузьма… прошу, не йди, — щосили крикнула я, намагаючись перекричати вітер.

— Я не піду, Єсю, — почула над вухом хриплий, сповнений ніжності та впевненості голос Хранителя, а потім теплий дотик його долоні. Він торкнувся моєї щоки, провів по волоссю. — Люба моя, я поруч.

Я насилу розплющила очі, виринаючи з такої неймовірно теплої атмосфери щастя, повертаючись до реальності, де на нас чатувало нове небезпечне випробування.

— Ти тут… — посміхнулася, побачивши Кузьму.

— Тут. Ми вдома. Не хвилюйся. Ти проспала цілий вечір та ніч, вже настав ранок… — я перевела погляд у вікно, помітивши, що справді наступив новий день.

— А ти… ти був тут весь час? — здивовано кліпнула на нього, лише зараз помітивши, що чоловік дійсно виглядав втомленим.

— Звісно. Я оберігав тебе та твій сон, Єсеніє. Чому ти не сказала, що збираєшся побачитися з Ядвігою? — в його голосі чувся розпач.

— Вибач. Я не думала, що все буде так…

— Ох, Хранителько… — він раптом обійняв мене. — Дурненька. Ти хоч вже й маєш певний досвід, але це той момент, коли я мав знати першим…

Я бачила в його очах хвилювання та біль. За мене.

— Я справді не думала, що це може бути важливим… І небезпечним, — затулила очі руками, адже мені стало соромно перед ним. Мені ж неважко було йому сказати, а я… Я просто звернулася до Ярослави.

— Що розповіла тобі Ядвіга? — уважно подивився він на мене.

— Сказала, що наш рід походить з давнього роду Ягі. І я теж можу зцілювати людей та інших істот, як й вона, й всі інші жінки по жіночій лінії… Сказала, що ти любив мого батька Арсенія… І піклувався про її родину.

— Арсеній… — повторив він ім’я тата. —  Я справді любив його наче рідного, — в голосі Кузьми відчувався сум.  — Він виріс у мене на очах, закохався, привів наречену… І якби не та трагедія, ти була б не сама…