Розділ 8.

Єсенія

Я стояла біля вежі, що вела до Лабіринту та відчувала, як сильно б’ється в грудях моє серце. Я ніколи не бачила бабусі Ядвіги — тільки на фото, та й ті знайшла лише в нашому лісовому будиночку.

І зараз я не могла наважитися на останній крок, стискала в руці смарагдовий кристал, що дала мені артефакторка Стефанія. Жінка просто розквітла поруч з Ренардом, змінилася та наче помолодшала. Як й всі друзі Саламандри, я раділа, що її бабуся через стільки років розлуки знову возз’єдналась з коханим чоловіком. Їхні почуття не згасли, а навпаки, здається, стали сильнішими. І дивлячись на них, я мріяла про таке саме кохання — істинне та вічне, яке не зламається ані від розлук, ані під тягарем випробувань.

— Я прийду за тобою за годинку, Єсь. Тут не варто затримуватися на довше, — проговорила Ярослава, що стояла поруч зі мною.

— Добре.

— Ти пам’ятаєш, що потрібно зробити?

— Так, потрібно подумки покликати бабусю… А раптом… Раптом вона не прийде? — розгублено дивилася на подругу.

— Прийде. Її душа також чекає цієї зустрічі. Я впевнена. Сміливіше, — підбадьорила мене Ярослава.

— Дякую, люба, — я міцно обійняла подругу та глибоко видихнувши потягнула на себе металеві двері, за якими ховався той самий Примарний Лабіринт.

Мене окутав туман. Білий, немов молоко, дуже щільний, туман застеляв все навколо, на скільки вистачало ока. Я обережно зробила крок, навпомацки розмахуючи руками, ніби намагаючись відсунути цю завісу, потім ще один. І ще. Відчувала під ногами тверду поверхню, але не бачила ані чого. Крізь цей туман я ледве розрізняла якісь силуети, час від часу сахаючись від примарних тіней, але відчувала що маю здолати це випробування. Крок за крок я пробиралася крізь туман до світлого промінчика, що несподівано замаячив попереду.

— Єсеніє! — почула я приємний жіночий голос попереду. — Я чекаю на тебе, люба. Ходи сюди.

— Я йду! — зробила ще кілька кроків, відчуваючи просто крижаний холод, що скував мене. — Бабусю, я вже поруч!

На мить відчула, що нестерпно хочу обійняти її, відчути її тепло. Як же мені не вистачало її в дитинстві!

— Дитинко, ще трохи, — підбадьорювала вона мене.

Туман й справді почав танути, й вже за кілька хвилин я опинилася у неймовірно гарному місці — скелясті гори та стрункі високі сосни, два невеликих озера, були немов розділені невеликим кам’яним порогом із водоспадом. На березі примостився охайний одноповерховий дерев’яний будиночок, чимось схожий на той, в якому я жила, а по інший бік озера невелика альтанка.

Всередині неї на лавці й сиділа немолода, але дуже гарна жіночка, яка справді була дуже схожою на мене.

— Бабусю, — я кинулася до неї, але зупинилася на відстані двох кроків, застигла не наважуючись підійти ближче.

— Єсеніє, як же я рада тебе бачити, дитинко. При житті не судилось нам обійняти одна одну. Та й зараз ти не відчуєш мого тепла. Нам дали мало часу, але я спробую відповісти на деякі твої питання, люба…

— Бабусю… Розкажи мені про тата. І трохи про себе. Кузьма навчив мене багатьох речей, навчив як доглядати за перехрестям, але я досі майже нічого не знаю про себе, свій рід… Розумієш?

— Знаю, дитя моє. Знаю. І розумію. Колись я була такою самою. Юна відчайдушна, та геть не розуміла що мені робити одній у лісовому будиночку, до якого одного дня мене привела моя прабабця. Вона взяла мене з собою, відправившись типу на прогулянку та по ягоди.

В той момент я навіть не здогадувалася, що залишуся тут на довгі роки. Саме тоді я дізналася, що наш рід обрано Хранительками Перехрестя. Я вперше почула про те, що всі жінки нашого роду — відьми були, або віщунки, цілительки чи як ще їх називали у давнину — Ягі. І цей дар ми передаємо з покоління в покоління до своїх доньок чи онучок. Я не мала доньок, тож, мій дар успадкувала саме ти, онучко. Мені було двадцять, коли моя люба старенька прабабуся вже не мала сил впоратися з усіма зобов’язаннями, а цей будинок радо відчинив мені двері та впустив всередину, що й стало знаком того, що на Перехрестя прийшла нова Хранителька…

— І тебе теж Кузьма зустрів? — влаштувалася поруч з бабусею я.

— Він самий. І прабабці моїй він допомагав, й мені став наставником та вчителем, а ще найкращим другом. Його всі любили та поважали. Кузьма познайомив мені зі своїм світом — Фаерією, він давав настанови й стосовно Землі — нашого рідного світу. Недарма цей будинок схований подалі від очей мандрівників… Не кожен може знайти до нього дорогу. Та й не потрібно це всім охочим, а тим кому справді потрібна допомога — знайдуть цю заповітну стежку… — говорила вона точнісінько як колись Хранитель.

— Кузьма казав мені, що ти була цілителькою, я й записи твої знайшла… До тебе за порадою йшли та за ліками від різних хвороб.

— Так, це знову-таки мій дар, що в спадок від бабці дістався. Думаю, й ти його маєш…

— На жаль, зцілювати людей чи інших істот я не вмію. Я вивчила устрій світів, що мені відкрилися, подорожувала ними, трохи знаюся на рослинах, що в нашому лісі зустрічаються, навчилася дипломатії. Але ніякої магічної сили цілительки досі не відчуваю, — почала ділитися зі старенькою навичками та знаннями. — Це нормально?