Розділ 5.

Єсенія.

Я прокинулася від аромату запашної кави, що розповсюджувався будиночком, потягнулася та помітила, що вчора заснула в домашньому одязі… Одразу згадався візит професора Фієра. І я закусила губу. Ні. Я не можу йому пробачити, не можу знову впустити в життя. Я тільки навчилася жити без клятих почуттів та прогнала почуття провини. А ще вчора приїхав Кузьма. Мій наставник, мій… Мій найкращий друг та захисник.

Я встала з ліжка та направилася до ванної — треба привести себе в порядок — не хотілося, щоб старий Хранитель бачив мене розпатланою та засмученою. Він прагне для мене щастя та навіть жартував, що не має права піти у засвіти, поки не прилаштує мене в надійні руки.

Я посміхнулася. Маг часу й так прожив довге життя, та була б на то моя воля, то я б подарувала йому ще багато років. Він чудовий.

Коли я причепурившись вийшла на кухню то за столом помітила лише Едріка.

— Єсеніє, доброго раночку! — привітався хлопець. — Маєш дивовижний вигляд.

— Доброго ранку, Едріку, дякую, — я всміхнулася та сіла за стіл.

— Будемо святкувати твою річницю? Вчора так й не зібралися…

— Та навіть не знаю. Якось не хочеться святкувати. А де Кузьма?

— Він ще не встав, — хилитнув головою молодий Хранитель. — Я вчора Фієра бачив… Він приходив до тебе?

— Так, уявляєш. Приніс квіти та просив вибачити…

— Не схоже на нього…

— Якраз схоже, — заперечила я, — він завжди так робить, коли напартачить. Тільки цього разу я не готова знову впустити його у своє життя.

— Єсеніє, ти знаєш моє ставлення до тебе та до професора. І при всій моїй повазі до нього, я на твоєму боці…

— Знаю, любий, — посміхнулася хлопцю. Він поставив переді мною філіжанку кави. — Ось — твій персональний заряд бадьорості. І не сумуй. Чуєш? Він не вартий твоїх сліз. Жоден чоловік не вартий. І як каже Кузьма, десь ще чекає на тебе твій істинний, єдиний та неповторний…

— Ти стаєш схожим на нашого буркотуна-хранителя, — розсміялася я, адже Едрік навіть тон Кузьми скопіював.

— Я ж не дарма погодився на цю місію — це, вважай, головна задача Хранителя цього перехрестя — дбати про щастя та добробут Хранительок.

— Ага, Кузьма так само казав, — я знову посміхнулася та зробила ковток кави.

— Ну от, тепер ти стала ще гарнішою, Єсеніє.

— Дякую. А ти чого в місто вчора їздив? Що в тебе там за справи? — примружилася я та подивилася на хлопця.

— От нічого від тебе не приховати, — сплеснув руками Едрік. — Та на побаченні був. З Раяною. Вона — неймовірна дівчина. Чуттєва, ніжна, надзвичайна, — ділився хлопець своїми емоціями. І я бачила в його очах задерикуваті вогники. Здається, він й справді закоханий.

— З Раяною? — здивувалася я. — Неочікувано.

— Чому? — знизав плечима юнак.

— Ну, не знаю як це правильно сказати, — я на мить замислилася, пригадуючи розповіді Кузьми про те, що йому було заборонено одружуватися та заводити родину… — Я гадала, що Хранителі-чоловіки не мають…

— Не мають права на почуття? Ти це хотіла сказати, Єсеніє? — погляд Едріка став серйозним, а очі потемнішали.

— Щось типу того, — кивнула я, обіймаючи руками чашку та опустивши погляд. Було страшенно ніяково. Я не хотіла образити хлопця.

— Єсеніє… — Едрік шумно видохнув. — Це стосувалося лише Кузьми. Я добре вивчив цю тему. Та й з Хранителем ми все обговорили. Коли його поставили на цьому перехресті, призначили Хранителем та дали завдання приглядати за юними дівчатами Хранительками, йому дійсно було заборонено одружуватися чи заводити родину — ані з цими дівчатами, що з’являлися на перехресті, ані з будь-якими іншими. Це була його кара за використання магії часу. Він мав служити Фаерії, так би мовити.

— Так, я пам’ятаю про це, але…

— Але це правило не розповсюджується на нових Хранителів, на наступників Кузьми, яким став я. Ми все дізналися та проконсультувалися у Міністерстві Магії. Тож, не хвилюйся, я не порушую правил та обіцяю, що мої стосунки з Раяною не вплинуть на роботу та обов’язки Хранителя.

— Ну, добре, — кивнула, про себе відмітивши, що потрібно уточнити ще у Кузьми. — Але пам’ятай, що Раяна — найкраща подруга Саламандри, і вона тобі не пробачить…

— Я не скривджу її, Хранителько, обіцяю.

Я зробила ще одну чашку кави та підійшла до дверей в кімнату Кузьми. Вже було досить пізно, й мене дивувало те, що він досі спить. Це на нього зовсім не схоже. Раптом щось сталося? Постукавши в двері, я обережно відчинила їх та завмерла на порозі від несподіванки впустивши чашку з гарячим напоєм. Хранителя не було. Охайно застелене ліжко, відчинене вікно, скрізь яке у приміщення проникав свіжий вітрець…

— Що сталося, Єсеніє? — позаду мене виник Едрік.

— Кузьми нема вдома, — проговорила я. — Ти точно його вранці не бачив?

— Точно, — запевнив Едрік.

— Це так не схоже на нього. Він не міг піти без попередження…