Розділ 4.

Кузьма.

Багато років я провів на цьому перехресті. Я не пам’ятаю навіть свій точний вік — давно перестав рахувати роки, але чудово пам’ятаю дівчат, якими я опікувався, і ось саме Єсенія стала чомусь особливою. І дбати про неї було мені в задоволення. Вона була чимось схожа на свою бабусю Ядвігу, але в ній було більше зухвальства, впевненості, а ще — щирості. І це приваблювало найбільше.

— Фієре, як вона? — обернувся на професора, що повернувся до кухні. Я помітив сльози в очах дівчини. Відчував її стан, але зараз прагнув почути від професора що саме сталося, чи вдалося їм поговорити та помиритися.

— Наче добре, але не впевнений, що вона готова пробачити мені, — чоловік втупився на принесений ним букет білих тюльпанів.

— Ох, професоре… Ти, звісно, наламав дров, коли відмовився від неї. Досі не можу второпати, як ти міг подумати, що Едрік та Єсенія…

— Едрік юний, привабливий, й завжди поруч неї крутиться… Хіба ти на моєму місці не допустив, що…

— Ні, Фієре, — відрізав я. — Будь-хто на твоєму місці не став би висловлювати претензії та звинувачування на рівному місці. Хіба вона давала тобі привід? Ви ж майже два роки разом! Чув щось про довіру у стосунках? Отож, — сердито глянув на свого друга, але професор вперто мовчав.

— Вибач, Хранителю. Я справді йолоп, — зітхнув Фієр. — Сам не знаю як так сталося, але обіцяю, що такого більше не повториться. Я понад усе на світі хочу її повернути, тільки не знаю як. Допоможеш мені?

— Якої допомоги ти чекаєш від мене? — не зрозумів його я. — Ти наче сам можеш дати собі ради чи ні? — чомусь слова професора викликали тільки роздратування. І якщо раніше я був щасливий за цю пару, то зараз… Зараз я не був впевнений в тому, що Фієр здатний зробити мою підопічну щасливою.

— Підтримки. Я прошу тільки про підтримку, — ледь чутно проговорив Фієр.

— Ти знаєш, що для мене бачити щасливу Єсенію важливіше понад усе, — уважно дивився просто в очі професору. — Втім, тиснути на неї я не стану. Дівчина має сама прийняти рішення — чи готова вона бути з тобою. Зараз вона дуже ображена на тебе, і я можу її зрозуміти. Кохання, звісно, сліпе, як то кажуть. І може здолати навіть найтяжчі випробування. Але…

— Але тільки якщо воно справжнє, істинне, як кажуть в нашій імперії, — завершив фразу Фієр.

— Тільки якщо є довіра, професоре! Це основа почуттів. Фундамент. Істинність тут ні до чого! Без довіри навіть міцні почуття розсиплються немов картковий будинок. І цю довіру ви обоє втратили. Спочатку ти сам — бо побачив примарного конкурента та здався. А потім й Єсенія почала сумніватися, чи потрібні їй стосунки з чоловіком, який кипить від ревнощів та навіть слухати нічого не бажає…

— Я зроблю все, щоб повернути її довіру, — вперто проговорив професор.

— Зможеш повернути її довіру — вперед. Якщо ж зрештою Єсенія тобі відмовить, я не стану її вмовляти. Уж, пробач…

— Я зрозумів, Хранителю. Дякую за цю розмову, — професор зітхнув та почухав потилицю.

— Ти звертайся, я завжди радий допомогти, а зараз пропоную все ж таки попоїсти.

В цей самий момент повернувся Едрік, але хлопець, побачивши нас вдвох, чемно відмовився від вечері, промовивши що не голодний, бо перекусив у місті та прослизнув у свою кімнату, побажавши нам гарного вечора.

— Я, мабуть, краще піду. Вже справді пізно, дякую, що вислухав, Хранителю. Смачного вам.

— Фієре, ти впевнений? Я насмажив м’яса та зробив рагу…

— Абсолютно. Відчуваю себе ніяково, тож, краще піду. Повідомиш мені як там новий світ, добре? Якщо треба якась допомога — то я готовий. Добраніч.

З цими словами Фієр покинув нашу хатинку. Я ж, зачинивши за ним двері на замок, пройшов до кімнати Єсенії — покликати дівчину до столу, але помітив, що вона міцно спить. Посміхнувся, милуючись нею. Тендітна, прекрасна та ніжна…

Який же професор йолоп, що відмовився від неї! Був би я поруч тоді, особисто пику набив. Зараз вже пізно кулаками махати, звісно, але якщо він ще раз її образить — стримуватися не буду.

Поправивши ковдру, я покинув її кімнату, повернувшись до кухні заварив собі чашку міцного чаю та теж пішов відпочивати.

В цьому будинку на мене завжди чекали, тут була моя кімната. Єсенія не чіпала мої особисті речі — все лежало на своїх місцях, ніби я нікуди й не виїжджав. І це тішило. Я опустився на ліжко, примруживши очі.

В голові самі собою спливли слова Хранительки про магію часу, її прохання опанувати тендітні ниті крихкої та небезпечної магії… Ні, я не готовий жертвувати нею. Не можу допустити, щоб Єсенія, так само як і я, стала заручницею цього проклятого дару. І хоча я отримав додаткові роки життя, став Хранителем цього магічного перехрестя, їх не можна вважати повністю щасливими — я приречений доживати свій вік в самотності. Я не здатний знову відчути кохання — це моє прокляття та покарання за те, що я спробував врятувати одне життя за допомогою експериментального магічного кокона. Краще б Вищі сили забрали мене тоді разом з Аліандою… Натомість мене відправили на сотні років оберігати Хранительок цього перехрестя світів. Я мусив стати Хранителем для молодих дівчат.

Дивно, але з появою Єсенії на цьому перехресті, а потім й Саламандри, я все рідше згадував свою кохану. Завдяки Саламандрі я зустрів свою онуку, Йоханну, знайшов родину, де мене люблять, знайшов нову роботу, яка приносить задоволення… І попри те, що я передав свої сили та повноваження молодому Хранителю, я все ще готовий оберігати Єсенію від усіх, хто спробує її чимось образити.