Розділ 2.

Єсенія.

— Нічого собі! — вигукнув Кузьма. — Цікаво, чи є в цьому світі якесь населення?

— Хіба що по той бік цього тропічного бушу, — буркнув Едрік. — Але дихати тут важкувато.

— Не факт, в нашому пустинному хаотичному світі, наприклад, нікого з живих істот нема, — хмикнула у відповідь я. Едрік правий. Висока вологість не дозволяла дихати на повні груди, а ще повітря здавалося надто штучним.

— Там й досі буревії? — занепокоївся старий Хранитель.

— Після останньої бурі, в яку ви з Саламандрою потрапили, там тихо, — промовила.

Ми пробиралися вперед по доволі вузькій стежці. Над нашими головами співали різнокольорові папуги чи хтось схожий на них, а ще в кущах роздавалося дзижчання цикад.

Але вже за пів години шляху дерева почали рідішати, стежка ставала ширшою, а ще хвилин за п’ятнадцять ліс закінчився. Тут починалися поля, які були засаджені різноманітними культурами, але жодних знайомих мені рослин я так й не змогла розгледіти. Все нове та незвичне.

— А, схоже, тут все ж таки хтось проживає. І перед нами чиясь ферма, — зробив висновки Кузьма. — Думаю, люди чи ще якісь істоти рано чи пізно з’являться.

— Згодна, — кивнула я. — Едріку, ти в порядку? — це була його перша подорож іншим світом, і я трохи хвилювалася, як на нього вплине такий перехід. Зазвичай, всі переносили такі переміщення доволі легко, вони ніяк не позначалися на самопочутті, але все одно варто було підстрахуватися.

— Так, все добре, дякую за турботу, Єсеніє. Тут незвична вологість. Дихати важко, — зізнався хлопець, — але в цілому я в нормі.

— Клімат й справді тут важкий, — погодилася з ним. Я вже відчувала, що моя футболка стала геть мокрою.

— Ризикнемо перейти це поле? — спитав Кузьма.

— Може, краще, повернемося? — запропонувала я. — У нас невеликий запас води. А нам ще з годину йти назад…

Раптом над нашими головами роздався гул та стрекотіння, й ми інстинктивно присіли на землю, закривши голови руками. Я обережно підняла очі, щоб побачити в небі сріблястий гвинтокрил, що кружляв над полем, вишукуючи місце для посадки.

 — А ви казали нікого тут нема, — прошепотів Кузьма, він обережно взяв мене за руку. — Тільки нічого не бійся.

 — Спробую, — кинула у відповідь, але геть не була впевненою в тому, що нам немає чого боятися.

Гвинтокрил приземлився метрах у двохстах від нас, і з нього вибралося кілька людей. Принаймні мені так здалося. А там — хтозна. Вони швидко дісталися нас, і я побачила перед собою трьох чоловіків. Одягнуті вони були у якісь дивні срібні комбінезони, що повністю приховували не лише тіло, але й руки та ноги. І невже їм не спекотно в них в такому кліматі? Хіба що це не комбінезони… Але додумати мені не дали.

 — Іменем Імператора! Ви хто такі та що робите в цьому місці? — заговорив той, що був нижче зростом, пухкийє, з рудим волоссям, та короткою рудою бородою. Решта чоловіків же були повністю лисими.

 — Ще раз питаю: хто ви такі? — наголосив рудий чолов’яга.

Я цілком розуміла мову, якою він говорив, хоча була впевнена, що ніколи не чула її раніше. Схоже, цьому таки посприяв перехід між світами.

 — Може, вони німі? — висловив думку той, що височився за малим. Його голос був хриплим, а очі — дрібні сірі та якісь хтиві — пропалювали мене наскрізь. Не подобався мені цей погляд.

 — Шановні! — першим піднявся з землі Кузьма. — Вітаємо та просимо пробачити, що ось так вдерлися на вашу територію без запрошення. Справа в тому, що ми — Хранителі перехрестя. І наш будиночок загубився серед цих дерев, — він махнув рукою туди, звідки ми прийшли.

 — Про яке перехрестя ти кажеш, шановний? — рудий скопіював тон Кузьми та підперши руками груди свердлив нас неприємним холодним поглядом.

 — Перехрестя світів — це своєрідний магічний портал. Чули колись про множину світів? Як називається ваш світ? — одразу видно, що Кузьма добре знав свою справу. Досвід не проп’єш, як то кажуть. Як же добре, що ми не полізли з Едріком самі до цих непривітних мешканців.

 — Множина світів, — промовив третій, а потім раптом відсунув частину свого комбінезона, яка виявилася зовсім не комбінезоном… В його долонях з’явився невеликий екран, що мерехтів блакитним сяйвом. — Є відповідь. Світів дійсно багато. І ми тепер з’єднані з іншими…

 — Це не сподобається нашому імператору, — висловився другий та поглянув на свого напарника.

 — Замовкніть, — рявкнув на них рудий, й ті двоє завмерли. — Моє ім’я — Орантан. Ви знаходитеся у світі біороботів Феррокос. Я — довірений Його Величності, а ті двоє — мої вірні помічники, хоч й цілком штучні. — Рудий хихикнув.

 — Раді знайомству. Моє ім’я Кузьма. А це моя команда — Єсенія та Едрік. Ми представники магічного світу Фаерія. І пропонуємо вам мирну угоду…

 — Мирну угоду? Ми подумаємо та сповістимо вас. Я маю це обговорити з Імператором.

 — Звісно, — Кузьма простягнув руку, але рудий проігнорував цей жест, лише недбало кинув своїм супутникам, — повертаємося до машини!

Вони знову ожили та попленталися слідом за своїм хазяїном.