Розділ 1.

Єсенія.

Сонячні промені зазирали у вікно, вони незмінно будили мене в маленькій кімнаті лісового будиночку кожного дня. Легкий вітерець доносив аромати квітів, а погода стояла майже літня. Середина весни. Люблю цю пору року, коли після довгої зими прокидається природа, причому, майже одночасно у суміжних світах на моєму перехресті.

— Єсеніє! Єсеніє! — почувся знайомий до болю голос, і я розплющила очі, щоб побачити під своїм вікном усміхненого Кузьму.

— Кузьмо! — скрикнула я, скочивши з ліжка та накинувши на плечі светр, сіла на підвіконня.

— Єсеніє, сьогодні рівно чотири роки як ти придбала цей будинок за один долар, — на його обличчі з’явилися хитра посмішка.

— Невже сьогодні? — здається, я геть втратила відлік часу.

— Саме сьогодні ти стала Хранителькою цього перехрестя! — з гордістю промовив він. — Вітаю! — чоловік протягнув мені букет моїх улюблених квітів — жовто-гарячих тюльпанів.

А я пригадала, що дійсно чотири роки тому поїхала світ за очі купляти на аукціоні старий будинок. От тільки тоді я ще не знала чим обернеться ця спонтанна покупка.

— А чого ти всередину не заходиш? — визирнувши з вікна подивилася на хитруна я.

— Ну, якось негоже без запрошення… — знизав плечима Кузьма та на його вустах з’явилася грайлива усмішка.

— Дурний! — скривила я губи, — заходь вже, Хранителю. Цей дім — твій.

— Дякую, люба.

Чоловік кивнув та вже за кілька хвилин я почула його тихі кроки у вітальні.

Я змінила піжаму на легкий спортивний костюм, зазирнула у ванну кімнату, привела себе до ладу й нарешті вийшла до такого бажаного гостя.

— Кузьмо! — знову кинулася до нього, міцно обіймаючи. — Чому не попередив? Ми б зустріли.

— Так нецікаво, я хотів зробити вам сюрприз.

— І тобі це вдалося.

— А де Фієр? Чому ти сама? — нахмурився він.

— Я не сама. Едрік зі мною. А Фієр… Професор вирішив дати мені час… Точніше, собі.

— Що? — здивовано дивився на мене Хранитель. — Це ще чому?

— Ревнує, — я зітхнула. — А, може, й ні. Можливо, зрозумів, що не кохає. — Я знову зітхнула, ледь стримавши непрохані сльози. Боляче. Я все могла пробачити йому. Тільки не безглузді ревнощі.

— Ох, професоре, — лише й відповів Кузьма. — Я з ним поговорю.

— Облиш. Не треба, — махнула рукою. — Не хочу, щоб ще й ти втручався. Ми самі все владнаємо.

— Точно?

— Точно. Давай я тебе краще кавою пригощу, чого ми з самого ранку про сумне говоримо?

— Не відмовлюся, — усміхнувся Кузьма та влаштувався за столом.

Я увімкнула кавоварку та дістала з холодильника сир, масло та яйця. Поки варилася кава, встигла підсмажити яйця й вже за кілька хвилин подала на стіл сніданок.

— Я встиг скучити за тим, як ти готуєш, — Кузьма з теплом дивився на мене.

— А я за тобою. Ти завжди мене підтримував. З того самого дня як вперше сюди прийшла.

— Тоді ти була колючкою, — пригадав він.

— Я намагалася бути обережною, бо встигла дізнатися, що таке біль втрати та обман…

— Головне — ти там, де маєш бути, Єсеніє.

— Доброго ранку! — в кімнату увійшов Едрік. — Террі Кузьма, радий вас бачити! Оце так сюрприз, — хлопець потиснув руку Хранителю й, наливши собі кави, сів з нами.

— Сьогодні особливий день, — хитро примружився Кузьма.

— Справді? — брови хлопця злетіти від подиву.

— Так, уявляєш, сьогодні чотири роки, як я опинилася на цьому перехресті.

— Вітаю! Чому ти нічого не сказала? — в очах Едріка з’явився зухвалий блиск.

— Не вважаю це чимось особливим, — знизала плечима я. — І чесно кажучи забула, що це сталося саме сьогодні.

— Та невже?! Така честь випадає одиницям! — чоловік втупився на мене.

— Ти знаєш, Едріку, Єсенії справді було не просто це прийняти. Вона навіть не здогадувалася про те, що має магічний дар, а серед її родичок є справжні відьми.

— Справді? — знову ахнув той. — Але чому тобі не розповідали про твою рідню? — тихо спитав молодий Хранитель. Кузьма лише затулив обличчя руками.

— Хто б мав це зробити? — знизала плечима.

Колись я розповідала Кузьмі цю історію, та й сама не раз задавалася цим питанням. Тільки сталося так, як сталося. Набравши повні груди повітря та видихнувши, я сумно усміхнулася й вирішила повторити цю розповідь. Мою історію мало хто знає. Я не звикла про це говорити навіть з друзями.

— Я ніколи не знала рідного батька. За словами матері, він загинув, коли мені було два чи три роки. Про його батьків, дідуся та бабусю, нічого не було відомо. Він ніколи не казав мамі про них. Матері не стало, коли мені було шістнадцять. Її батьки жили на іншому боці планети та не дуже цікавилися нашим життям. Тому, свої дідусів та бабусь я ніколи не знала.