Глава 7

Ранок у бібліотеці почався надто звичайно для того, що сталося вчора.
Віталіна навіть на мить засумнівалася, чи не було все сном — якби не Ніксі, який сидів на робочому столі й уважно стежив за кожним її рухом. Він не грався, не муркотів без причини. Просто дивився.
Наче чекав.
У залі вже з’явилися перші відвідувачі. Шурхіт сторінок, тихі кроки між рядами, звичні прохання знайти книгу — усе було як завжди. Але Віталіна відчувала це інакше. Ніби під шаром звичайного світу щось ледь дихало.
Іноді їй здавалося, що книги на полицях повертаються трохи слідом за нею.
Вона різко зупинилася біля одного зі стелажів.
Нічого не сталося.
— Ти просто втомилася, — тихо сказала вона собі.

— Чи ні, — озвався знайомий голос позаду.
Ілля Юрійович стояв за кілька кроків, тримаючи в руках якісь документи. Його погляд був спокійний, але уважний — надто уважний.
— Учора ти пішла раніше, — сказав він. — Все добре?
— Так, просто… — вона зам’ялася. — Втома.
Він кивнув, ніби прийняв відповідь, але не повірив їй повністю.
— Деякі люди вважають, що ця будівля просто бібліотека, — додав він після паузи. — Але це не зовсім так.
Віталіна підняла очі.
— А що це?
Ілля Юрійович не відповів одразу. Його погляд ковзнув у бік закритих дверей, тих самих, які завжди були заборонені.
— Це місце, де знання обирає тих, хто готовий його витримати, — сказав він нарешті.
Її серце пропустило удар.

— А якщо хтось не готовий?
— Тоді він просто не бачить, що вже обраний.
Тиша між ними стала густішою.
У цей момент Ніксі раптом зіскочив зі столу й повільно підійшов до тих самих дверей. Його шерсть на спині ледь помітно піднялася.
Він не шипів.
Але й не був спокійним.
Віталіна зробила крок уперед — і в ту ж мить відчула це знову.
Тепло.
Не в грудях. Не в руках.
У повітрі.
Двері до закритої секції були відчинені.
І цього разу вона точно знала — це не випадковість.
— Ти бачиш? — тихо запитав Ілля.
Вона повільно кивнула.

І вперше його голос став серйознішим:
— Тоді не зволікай.
Ніксі першим переступив поріг.
І зник у темряві між стелажами.
Віталіна завмерла на секунду.
А потім зробила крок за ним.
І бібліотека змінилася.
Повітря стало щільнішим, ніби сторінки книг наповнилися вагою. Світло тут було іншим — не денним і не штучним, а глибоким, ніби йшло зсередини самих полиць.
Книги не стояли рівно.
Вони ніби дивилися.
— Тут не повинно бути відвідувачів, — тихо сказав Ілля позаду.
Але він не зупинив її.
І це було найстрашніше.
Бо тепер Віталіна розуміла: вона вже не відвідувач.
Вона — частина цього місця.
І десь попереду, у темряві стелажів, тихо клацнула книга.
Ніби хтось перегорнув сторінку.