Глава 5

Двері квартири зачинилися тихо, але для Віталіни цей звук прозвучав інакше, ніж зазвичай. Не як кінець дня — як початок чогось нового.

Ніксі обережно зіскочив з її рук, пройшовся кімнатою, принюхуючись до кутів, ніби перевіряв, чи можна довіряти цьому місцю. Його хвіст злегка смикався, а блакитні очі уважно стежили за кожним рухом.

— Тут… безпечно, — тихо сказала Віталіна, більше собі, ніж котові.

Вона зняла пальто, поставила мисочку з водою і присіла на підлогу. Ніксі підійшов сам, без страху, згорнувся біля її ніг і замуркотів — рівно й глибоко, так, що в грудях у неї щось защеміло.

Цей звук заспокоював сильніше, ніж будь-які слова.

Віталіна сперлася спиною об ліжко й дозволила собі кілька хвилин просто сидіти. Не думати про бібліотеку. Не згадувати Микиту. Не боятися завтрашнього дня.

Раптом вона відчула знайоме тепло — не в долонях, як тоді, а десь глибше. У грудях. Воно пульсувало тихо, майже непомітно.

Ніксі підняв голову й подивився на неї.

І цього разу Віталіна була впевнена:
це не була випадковість.

Десь у тиші квартири щось ледь чутно клацнуло — ніби сторінка перегорнулася сама.

Телефон завібрував на столі саме тоді, коли Ніксі знову згорнувся клубочком біля її ніг. Віталіна глянула на екран і мимоволі всміхнулася.

Марина.

— Алло? — сказала вона тихо, щоб не налякати кота.

— Ти жива? — одразу почулося у слухавці. — Бо якщо ти знову пропала після роботи, значить щось сталося. А я ж попереджала.

Віталіна тихо засміялася. Цей голос завжди діяв краще за заспокійливе.

— Я… не зовсім пропала. Просто трохи затрималася.

— “Трохи” — це наскільки? — Марина явно усміхалася. — Година? Дві? Чи ти знову рятувала світ у бібліотеці?

Віталіна ковзнула поглядом по кімнаті й зупинилася на маленькому кремовому клубочку.

— Я сьогодні… не сама.

— О, — у голосі Марини з’явився інтерес. — Продовжуй.

— Я взяла кота.

Кілька секунд у слухавці було тихо. А потім:

— СТОП. Ти. Взяла. Кота?!

— Так, — Віталіна всміхнулася ширше. — Його звуть Ніксі.

— Я хочу фото. Просто зараз. І я офіційно ображаюся, що мене не взяли з собою.

— Він сам мене знайшов, — тихо сказала Віталіна. — І… мені з ним спокійно.

Тон Марини змінився. Став м’якшим.

— Вітю… це добре. Тобі давно хтось був потрібен. Хоч би такий пухнастий.

Віталіна мовчала, слухаючи муркотіння біля себе.

— Ти в порядку? — обережно запитала Марина. — Справді?

— Думаю, так, — відповіла вона після паузи. — Сьогодні я вперше не відчула, що в квартирі порожньо.

— Значить, все правильно, — сказала Марина. — І знай: якщо раптом стане важко — ти телефонуєш мені. Не думаєш, не вагаєшся. Просто телефонуєш.

— Я знаю, — тихо сказала Віталіна. — Дякую.

— Добре. А тепер — надсилай фото. І готуйся: на вихідних я приходжу знайомитися з Ніксі. Без варіантів.

Віталіна засміялася вже вголос.

— Домовились.

Вона поклала телефон і ще раз глянула на кота.
Дивно, але після цієї розмови світ став трохи… надійнішим.

Віталіна вимкнула світло й лягла, залишивши нічник біля ліжка. Ніксі вмостився поряд, притулившись до її боку так природно, ніби робив це завжди.

— Добраніч, — прошепотіла вона, торкнувшись його теплої шерсті.

Муркотіння було рівним і глибоким. Воно заспокоювало, стирало залишки напруги, і думки повільно розчинялися в темряві.

Аж раптом Віталіна відчула те саме тепло — сильніше, ніж раніше.

Не сон. Не втома.

Вона розплющила очі.

На тумбочці, де лежали її робочі записи з бібліотеки, щось ледь помітно світилося. Не яскраво — скоріше, ніби дихало світлом.

Ніксі підвів голову й тихо нявкнув.

Віталіна сіла на ліжку, затамувавши подих.

Світло згасло так само раптово, як і з’явилося.

Але на верхньому аркуші чітко проступили слова, яких там точно не було раніше:

«Ти готова».

Віталіна дивилася на них, не наважуючись торкнутися.

Бо вперше за довгий час вона знала — це зверталися саме до неї.