Глава 4

Віталіна йшла вузькими вулицями приватного сектора. У повітрі пахло сирою землею й скошеною травою. Вона знала, що тут живуть люди, які роздають кошенят, і серце її трохи прискорилося від передчуття.

За парканом невеличкого двору вона побачила кілька котенят, що гралися між собою. Одне з них, кремове з ледь помітними рудими відтінками, підійшло до неї й тихо замуркотіло. Блакитні очі кота, здавалось, пробивалися крізь думки.

Віталіна нахилилася й простягнула руку. Котеня обережно потерлося об її долоню, і раптом дівчина відчула легке тепло, що пробігло по руці — ніби котик трохи відповів на її настрій.

— Ти… ніби розумієш мене, — пошепки сказала Віталіна.

Вона знала, що це буде її маленький друг. Котеня, яке вона вирішила назвати Ніксі, було напівкровне — тайська мама й звичайний рудий тато. Його шерсть була м’яка, кремова, з рудими відблисками на спині й хвості, що ставали пухнастішими з кожним місяцем, а блакитні очі блищали особливо яскраво.

Ніксі стрибнув їй на плечі й замуркотів, ніби приймаючи новий дім. Віталіна посміхнулася й відчула, як у серці народжується відчуття спокою й радості. Ледь помітне тепло в її руках нагадувало про дивний сон і слова книги. Можливо, це не випадковість, і щось невидиме вже починає реагувати на неї…

З цим відчуттям Віталіна повернулася додому, обіймаючи Ніксі. Попереду був новий день у бібліотеці, нові книги і нові таємниці, які тільки починали відкриватися перед нею.