Глава 2

Минув місяць відтоді, як Віталіна почала працювати у бібліотеці. Вона вже добре знала відкриті зали, графіки, правила і читачів — але доступу до закритих секцій так і не отримала. Варвара відповідала на її питання коротко й ухильно, і кожен такий раз лиш робив ті двері ще більш загадковими.

Після робочого дня дівчина вийшла на вулицю. Повітря було свіже, з відтінком осіннього листя, що почало опадати. Попереду йшла Варвара — у своїй звичній стриманій манері, зібрана і трохи відсторонена.

Та раптом вона змінилася. Ледь побачивши двох людей, що стояли біля припаркованої машини, Варвара підхопилася і майже побігла до них.

— Мамо! Тату! — її голос став теплішим, м’якшим.

Вона обійняла батьків щиро, по-дитячому. На обличчі, зазвичай серйозному, з’явилася така емоція, якої Віталіна ще ніколи не бачила — безтурботна радість. Віталіна мимоволі зупинилася, спостерігаючи за цією сценою. У грудях защеміло.

Поруч тихим кроком підійшов Ілля Юрійович.

— Впізнаю цей погляд, — сказав він. — Ти з дитячого будинку?

Віталіна здригнулася від того, наскільки точно він вгадав.
— Так, — тихо відповіла вона.

Ілля Юрійович кивнув і поглянув у той бік, де Варвара все ще щось захоплено розповідала батькам.

— Я теж жив у дитячому будинку, — промовив він. — З п’яти років. Батьки загинули в автокатастрофі. Я довго сподівався, що мене хтось візьме, але… у чотирнадцять уже перестав чекати дива.

Він усміхнувся, але ця усмішка була сумною.

— А потім воно сталося. Мене взяла під опіку Марія. У неї нікого не було, крімвдячний.

Віталіна слухала уважніше, ніж планувала.

— А ще є моя дружина, Лілія, — продовжив він тепліше. — Ми були однокласниками в дитячому будинку. Життя розвело нас на роки, а потім знову звело.

Віталіна опустила погляд.
— А я… — почала тихо. — У тринадцять років я пробралася в кабінет директора й знайшла свою особову справу. Там було написано: «Батьки невідомі». Мене знайшли на порозі дитячого будинку. При мені була записка: “Віталіна. Народилася 28 травня цього року”. Мені було два дні. Два… коли мене покинули.

Ілля Юрійович мовчав кілька секунд — не з жалем, а з повагою до її сили.

— Ти багато пережила. Але тепер у тебе є шлях. Новий. І ти не одна, — сказав він.

За той час Варвара з батьками сіли в автомобіль. Дівчина востаннє глянула на Віталіну. 

коротко, ледь вловимо — і машина рушила з місця.

Віталіна залишилася стояти перед бібліотекою.
Поруч був Ілля Юрійович.
А попереду — щось інше. Велике, ще не зрозуміле, але обов’язково важливе.

Після кількох хвилин мовчазного стояння на порозі бібліотеки Віталіна глянула на небо, зітхнула й легенько всміхнулася.

— Дякую вам… за розмову, — тихо сказала вона.

— Завжди, — відповів Ілля Юрійович так, ніби це було само собою зрозумілим.

Вона попрощалася з ним і повільно рушила дорогою до свого будинку. Місто вже занурювалося в сутінки, ліхтарі запалювалися один за одним, ніби впорядковано — точно так само, як думки в її голові.

Квартира зустріла її знайомою тишею. Занадто знайомою. Віталіна увімкнула світло, поставила сумку на стілець і на мить зупинилася посеред кімнати.

Нічиїх кроків. Ніякого теплого “ти вдома?”. Лише її подих і легкий шум з вулиці.

Вона сіла на край ліжка, обхопила коліна руками і подумала, не без суму, але й 
не без надії:
Може, завести хоча б кота?

Хтось маленький, пухнастий, хто зустрічатиме її вечорами. Не тому, що вона боїться самотності — просто… хочеться, щоб у цій квартирі було щось живе.

Щось своє.