Частина 14.

— Ауч! Що за… — промовила Кейсі, тримаючись за голову. — Де це я? Як я вижила? Наскільки я правильно пам’ятаю, я мала впасти на дно ущелини… — тихо промовила Кейсі, окидаючи поглядом навколишній ліс.

Її думки перервало ледь чутне постукування — камінець скотився десь поблизу. Кейсі інстинктивно обернулася й побачила темний отвір печери, що зяяв між корінням дерев неподалік.

— Таак, зазвичай у фільмах жахів на цьому моменті героїню заманюють у пастку і… ну, ви знаєте, — пробурмотіла вона, трохи нервово сміючись. — Але, по суті, я вже раз «померла», тож втрачати мені нічого.

Зібравшись із духом, Кейсі повільно підійшла до печери. Вхід був оповитий густим плющем, який ніби перешіптувався, нагадуючи дивних охоронців цього місця. Стискаючи кулаки, щоб зібрати всі залишки сміливості, вона зробила крок уперед, опиняючись у напівтемряві печери.

Шлях вів униз, і з кожним кроком повітря ставало прохолоднішим, а стіни — гладкішими, ніби їх довго і ретельно обробляли руками древніх майстрів.

                                     * * *

- Слухайте, може, хтось вже вмер? – роздумувала Ед.

– Та ні, ще рано, – заперечила Сері.

– Просто я чула крик, – сказала Едеріта.

– Не думаю, що хтось вже мертвий. Вони виглядають сильними, – сказав Ксар.

– Ну так... О, точно, згадала! Серіано, завжди хотіла спитати: ти серйозно думаєш, що з твоєю силою тобі все можна? – запитала Ед.

- А Ксар, коли зрозумів сенс цієї фрази, різко повернув голову до сестри і подивився на неї з виразом обличчя, який говорив: «Ти що, здуріла?! Хто тебе за язика тягнув?».

– З моєю силою? – не зрозуміла Серіана й теж подивилася на Ед.

Едеріта, усвідомивши, що сказала зайвого, швидко промовила:

– Ой, та нічого, забудь, це я якусь дурню сказала.

– Ну, ок, – відповіла Серіана, все ще не зрозумівши сенсу розмови.

                                  * * *

Кейсі зайшла до печери й побачила, що там горить вогонь.

– Все, тепер на сто відсотків впевнена, що мене знову хочуть убити, – промовила вона, нервово оглядаючись.

Потім, придивившись, побачила в кінці печери масивні кам’яні двері, які загадково вирізнялися серед скельних стін.

Кейсі підійшла до масивних кам'яних дверей і помітила на них сім каменів різного кольору, що мерехтіли в напівтемряві. Не втримавшись від цікавості, вона простягнула руку, щоб доторкнутися до одного з каменів. Як тільки її пальці торкнулися поверхні, потужна сила відкинула її назад на два з половиною метри.

– ЩО ЗА… – роздратовано вигукнула Кейсі, дивлячись на двері з обуренням.

Раптом вона почула приглушений сміх, що лунав зліва. Кейсі швидко повернула голову і побачила Аіра, який спостерігав за нею з ледь помітною усмішкою.

— ААА, ТИ ХТО?! — крикнула Кейсі.

— Аір, — коротко й чітко відповів хлопець.

Кейсі зупинилася, відчуваючи, як все всередині зжимається. Якщо б Аір вирішив напасти, вона не змогла б нічого вдіяти — адже в неї ні магії, ні сили, чи, принаймні, так вона думала. Хлопець помітив її страх і сказав:

— Та не бійся, я не моя сестра і вбивати тебе не збираюся.

— А звідки я знаю, що тобі можна довіряти?

— Що, книга про мене нічого не розповідала?

— Ну, було там пару згадок, — відповіла вона обережно.

— Ага, пару… Ну, коротше, «недохранителько», треба рухатися далі.

— «Недо-» що? І взагалі, наскільки я зрозуміла, Майра хотіла вбити саме мене, хоча повноцінна хранителька — Ліана.

— Ти досі не зрозуміла? — Аір глянув на неї, як на приречену. — Ти — хранителька, а Ліана прикидалась.

— Що? Але навіщо?

— Може, книга попросила. Навіщо — не знаю, хоча Майра відчуває силу створіння з великої відстані.

— О, так… — Кейсі хвилювалась. — А що з Ліаною, Джастіном і книгою? Вони живі?

— Живі, але в полоні у Майри, а от про книгу нічого не знаю.

— Головне, що вони живі, — з полегшенням видихнула вона. — То що тепер?

— Ходімо.

— Стій. По-перше, я ще не знаю, чи можна тобі довіряти, а по-друге: куди ми йдемо?

— Довіряти можеш, а йдемо на поверхню.

— Вау, ну, роз’яснив… Але нехай, мені нічого не лишається. Як же ми підемо, якщо тут заблоковано?

— Ці двері відчиняються для того, хто має достатньо сили.

— У мене жодної сили немає, — розчаровано відповіла Кейсі.

— Ти впевнена? — Аір посміхнувся, як його сестра, і допоміг Кейсі піднятись із підлоги.

Вони підійшли до дверей.

— Може, ти їх відчиниш? — спитала вона.

— Не хочу, — відрізав він.

— Та ну… Будь ласка!

— Ти і сама можеш, сили вистачить.

— Ах, гаразд, — буркнула вона, підходячи до дверей. «І як це зробити?» — думала Кейсі.

Аір стояв позаду, спостерігаючи за нею. Кейсі зосередилася на колі з каменями, зрозумівши, що треба торкнутися саме їх. Як тільки вона це зробила, по її руці від плеча до кінчиків пальців почав поширюватися фіолетовий вогонь. Вона помітила це, але змушувала себе зберігати спокій, адже могла все зіпсувати і двері не відкрилися б, а ще за нею спостерігав Аір. Вогонь з її руки перейшов на двері.

— Це так і повинно бути? — з острахом запитала Кейсі.

— Ммм, так, — відповів Аір, з виразом «буде що буде» на обличчі, — у перший раз завжди так.

Кейсі раптом відчула, що треба забрати руку від дверей. Вона відступила трохи назад, збита з пантелику. Незрозуміле відчуття вселяло в неї страх, але разом з тим вона знала, що мусить зупинити Майру. Двері почали повільно відчинятися.

— Ха, як завжди, за цим проходом він не дуже слідкує, — промовив Аір, дивлячись у прохід за дверима.

— Хто слідкує?

— Дізнаєшся скоро, — сказав хлопець, заходячи у ще одну печеру за дверима.

Кейсі нічого не розуміла, але змушена була йти слідом.

«Який самовпевнений…» — подумала вона.

Вони йшли довгим печерним шляхом, поки Кейсі не вирішила запитати: