Розділ 23

— Вибачте мені за мою злість та грубість. Коли йдеться про наш дім ми здатні ще й близько не на те, що ви бачили. Останнє таке загострене почуття було, коли монстри вдруге масово вдерлися у наш дім. Я тоді ще був зовсім юним, — промовив Пацюк, сидячи понуро в Альфреда на плечі.

— Це мені варто вибачатися, — почав Еммануїл, — якби я був рішучіший, то…

— Ти б став фаршем братику, — втрутився Мерф. — Ви двоє почали суперечку, але жоден з вас не задумувався, чому розвиток подій набув такої форми? Увімкніть логіку та здоровий глузд. Для повстання чи подібних заворушень зараз найвдаліший час. Раніше пильність ради та імператора були настільки потужними, що ви й подумати про подібне не встигли б. Варто вам нагадувати, що члени ради володіють багатьма артефактами й каменями, залишені, знову ж таки, і духами-телепатами. Це найкращий спосіб стежити за порядком та контролювати підлеглих. То ж не починайте дарма ці розмови. Навіть якщо ви виберетеся, вас обов’язково просканують тими знаряддями смерті. Альфреде, віддай Пацюка дівчині й ходи зі мною, розвідаємо, що на цих двох дорогах. А ви залишайтеся тут. Емілі!

— Так…

— Пильнуй за ними. Тепер, коли в мого брата новий друг, він робитиме все, що завгодно і байдуже скільки йому років.

— Наставнику, чому ваш брат каже, що ви робитимете дурниці?

— Коли у мене з’являються нові друзі, — шепоче на вухо, — тіло прагне довести всім, що ще здатне на подвиги й вони зазвичай не найкраще закінчуються.

— Добре, а навіщо шепотіти, якщо пан Пацюк у мене на плечі й все чує?

— До речі, так. Не роби з мене порожнє місце! — Почав обурюватися дух. —  І взагалі, чому ми тут стоїмо? Нам треба ліворуч. Ходімо мала, час вам забиратися з цього місця, поки воно ще тримається купи.

— Чому одразу цього не сказав?

— Ви не питали… і я не був впевнений чи варто купці незнайомих істот показувати напрям. 

Альфред з Мерфом повернулися і сказали, що обидва шляхи безпечні. Шлях праворуч веде до старих скель, ліворуч — менш рослинна територія, яка веде до найбільшої ущелини у лабіринті. 

— Ми на місці. Ступайте обережно, якщо не хочете стати частиною моєї раси, ха-ха.

Пацюк у доброму гуморі. Усю дорогу він майже нічого не говорив, проте, після кількох хвилин на вершині ущелини, йому стало значно краще. 

Шлях тягнеться вздовж річки на північ. За словами місцевих духів, яких ми зустріли дорогою, у тому місці, де вода пробиває камінь, має бути печера.

— Куди веде той прохід, духу? — Питає Альфред.

— Фрея дуже мудрий дух, але вона не знала дечого про дерево життя. Тому місцеві нам сказали спуститися вниз. Вода цієї річки пробила шлях крізь суцільну кам’яну плиту. Цього б ніколи не сталося, якби не дерево життя, яке потребує її.. Хоч воно наділене неймовірною силою, все ж всім рослинам потрібна вода. 

— Кажеш дерево у тій печері? Воно ж було на поверхні?

Деякі з нас уповільнили ходу, щоб краще розчути пояснення малого гіда, а Мерф та Альберт, які були попереду, підійшли на кілька кроків до нас.

— Гаразд, розповім, тільки не сповільнюймось. 

— Добре, — сказав Мерф, повертаючись на позицію. Вартові думають, що на нас може хтось напасти, тому тримаються трохи далі, щоб ми мали достатньо часу перегрупуватися або втекти.

— Після нападу монстрів на ліс, дерево створило тріщину і так провалилося під землю. За стільки століть вода пробила цю печеру і ніхто не міг сюди зайти, крім водних мешканців, звичайно. Тепер річка стала мілкішою і печера всього на двадцять відсотків заповнена водою, тому ми можемо дістатися до своєрідної гробниці, у якій поховали залишки трьох вартових. 

— Хіба їх тіла не втрачені?

— Звичайно ні. Повна маячня. Усе життя міркував про постать «генія», який був ініціатором грандіозного плану. Цю частину історії придумали одні з найстаріших духів, щоб шукачі пригод на свою голову не натрапили на орієнтири, тобто їх тіла. Монстри склали тіла вартових так, щоб вони вказували напрям до дерева. Вони, схоже, не дуже вірили в успіх свого задуму.  

— Чому тіла просто не поховали, а віднесли до дерева? — Запитала я, адже можна було зробити все значно простіше.

— На це запитання у мене немає відповіді. Сумніваюсь, що хтось у лісі знає причину.

Ми зайшли до печери. Її висота всього три метри, ширина приблизно така ж. Один за одним ми рухалися дуже повільно, бо рух значно ускладнювала вода до колін та намул біля входу в печеру. Пройшла майже годин, перш ніж печера почала розширюватись.

Через сто метрів ми дійшли до входу в грот. Біля нього стояли три величезні кам'яні  скрині, на яких вирізьблені невідомі для всіх присутніх символи. І тільки минувши їх, на нас блиснуло сонце. Його проміння пробилося крізь безліч отворів у верхній частині грота, відбиваючись від блискучого листя дерева життя.

Ця гігантська рослина частину коріння мала підвішену до стелі, а інша —  місцями пробивала камінь, щоб бути ближче до води. Дерево було таким же, як і розповідав Альфред. Дивовижне рожеве листя на синюватий стовбур, але, здається, раніше воно було не таким бляклим.