Розділ 22

Ліс вражає своєю чарівністю та загадковістю знову і знову. За час, відколи ми були у Фреї, ми побачили незліченну кількість дивовижних рослин і тварин. Нам вдалося побачити рідкісного птаха з атрибутами диявола. Придумати таку істоту можна, але зустріти такого миролюбного звіра велике щастя. Як не дивно, Альфред добре орієнтується у просторі, який швидко змінюється, але цю дорогу знає підозріло надто добре.

— Альфреде, можна у тебе дещо запитати?

Ми з ним трохи випереджали наставника і Мерфа, які говорили про все на світі. Після стількох століть це не дивно, щоправда теми у них специфічні. Вони не згадують минуле чи роботу, що мали б бути спільними темами, а розмовляють про плани на майбутнє. Мріють про спокійне життя поза світом магії і поза Потойбіччям. Доля цих двох склалася не найкращим чином і чоловіки не воліють згадувати весь біль, який пережили. Не очікувала, що можна думати про настільки позитивні моменти, які постають у їхній уяві. Щоправда, чомусь вони намагаються уникнути уваги Альфреда і через це тримаються якомога далі. 

— Емілі, — він озирнувся, щоб побачити відстань між нами та ними, — кажи, але тихо. Боюся сполохати цю парочку.

— Звідки ви знаєте цю частину лісу так добре, адже місцевість постійно змінюється і ви фізично не могли бути під час подорожі Рудоволосої чи від початку створення лісу?

Альфред буквально на мілісекунду розширив очі і його серйозний вираз обличчя знову на місці. Може мені здалося, що це запитання змусило його понервувати. А може й ні. Хода та ж швидка, легка, але водночас сильна, він і далі тримав одну руку на своїй сокирі, а іншу з міцно стисненим ножем у руці. Наче і не змінився, то й же хранитель лабіринту, але щось та й стало іншим. Але що?

— Не дивися на мене так пильно. Я хоч і не дивлюся на тебе, але відчуваю твій погляд. І щодо твого питання, я не бував ні тоді у цьому місці, ні будь-коли.  Тому я постійно тримаю зброю в руках, щоб у випадку нападу бути захищеним. Раджу тобі дослухатися до моїх слів і не звертати значну увагу на мою поведінку. — Він трохи віддалився в бік, збільшуючи відстань між нами трьома. Його наче манили дерева стати десь у гущавині, подалі від живих очей чи мертвих свідків, які можуть з’явитися за власним бажанням. — Скажи тим двом, щоб не відставали. Ми майже прийшли. 

— Звідки ти знаєш?

— Еее… Емілі, коли ти востаннє озиралася на своїх супутників?

Я повернула голову і жахнулася. Їх обмотали ліани навколо стовбурів дерев. Самі ж непритомні. Ознак того, що вони намагалися якось звільнитися чи подати нам сигнал не було. 

— Емілі, — почувся легкий шепіт збоку, — ти маєш йти далі і взяти камінь, поки тебе не схопили, а потім ти, якщо захочеш, можеш повернутися по нас. Але якщо все таки надумаєш, то знай, що ці рослини висмокчуть з нас життя десь через півтори години. Поквапся. Сила цього місця зламає будь-кого рано чи пізно. І не забувай, що ти можеш йти тільки серединою стежки.

Альфреда обвили ліани майже по горло. Я хотіла наблизитися до нього та побачила спротив на його обличчі, але, ступивши крок до нього, хтось наче намагався щось шепотіти мені на вухо. Звук наче був водночас ззовні біля мене і в моїй голові. 

— Відійди…

Це останні слова Альфреда, які почула перші ніж ліани дісталися голови та очей. Наставник та проекція Мерфа заковані. Підозрюю, ліани через проекцію дісталися до тіла вартового і таким чином висмоктують з нього сили.

Якщо вже треба знайти той камінь, час вирушати, поки і мене не спіткала аналогічна доля. Ще б знала в якому напрямку потрібно рухатися. Коли Фрея пояснювала маршрут, не йшла мова про напрямок чи приблизні орієнтири. Вона лише побіжно згадувала до яких точок ми повинні дійти і скільки часу приблизно це повинно зайняти. Альфред орієнтувався в її слова, Мерф також, тому вони не боялися загубитися у місцях, яких їх око не сягало, через близьке розташування до саду. 

— І щоб ви сказали на цю ситуацію? Тепер я стою як дура посеред невідомого місця без жодних ознак присутності того, хто б міг мені допомогти. Ну класно. Йтиму я і далі вперед цією стежкою, але як тут можна побачити, де саме у неї центр? Форма стежки дуже викривлена. Десь не туди відхилилася, все, до побачення, опудало для духів і сировина для майбутнього компосту. Моє випробування не могло бути таким як у всіх. Прийшов, поблудив, знайшов зброю, повернувся або помер. Ні. Треба було обов'язково, щоб мене захотів знайти наставник, після того як вперше у своїй наставницькій практиці вирішив відпустити саму бог зна куди. Треба було ОБОВ’ЯЗКОВО, щоб мене знайшов хранитель і почав годувати якимось місцевими опеньками і розповідати історію нереалізованої мрії побувати у часи, коли ще монстри були добрі. 

— Ти закінчила свою сповідь?

— Ще НІ… стоп, хто?

— Якби не заговорив, ти б мене і не помітила. І що ж це за учень мисливців, якщо тебе чує половина місця випробування і всі місцеві відчувають вібрації твого гніву і голосу?

 На невеликому камені обіч дороги лежав невеликий пацюк. Ця істота грілася на ледь доступних у цій місцині променях довгоочікуваного сонця. Така потіха для цієї істоти рідкість, враховуючи сліди давно підсохлої землі до його спини, він мабуть живе під землею. Його розмір трохи більший за того, що звикли бачити люди, проте значною відмінністю будуть тільки очі цього духа — блакитно-зелені. На фоні чорної шерсті вони заворожують.