Розділ 20

— Слідкуйте за тим, щоб мушля щільно прилягала до шкіри. Нам не потрібні жертви.

— Погляньте лише на нашого неймовірного хранителя лісу. Чому ж сам це не вдягнув? Ти й сам прекрасно знаєш як ці штуки смердять гниллю, то чому б тобі не приєднатися до нас?

— Ні, дякую. Нам потрібно знайти вихід із цього рожевого туману якомога швидше. 

— І чому ж це? 

— Емілі довго не витримає під впливом випарів. Дихальні шляхи захищені, але токсини проникають через шкіру. Вона ледве залишається при тямі. Ми з тобою маги з досвідом і можемо протистояти такій силі, але не вона.

— Все добре, я можу дійти сама.

Насправді не могла. Світ ходить зі мною в одну ногу перед очима. Кожен крок — це нестямний біль, якому ніяк не можу дати ради. Мене пронизує час від часу струмом. І з кожним разом потужність стає все більшою. Я так розумію рослини і тварини таким чином роблять барбекю перед кінцевими етапами приготування. 

— Здається знайшли вихід.

— Та ні… не знайшли.

Позаду нас пролунав чоловічий злий голос. Він насміхався. Коли ми повернулися, побачили чоловіка, а точніше його чорну постать у густому тумані. Обличчя прикрите капелюхом та коміром від плаща. Високий зріст і міцна статура надають йому загадковсті і непередбачуваності. Чорна постать не рухалася. Він просто стояв і спостерігав за кожним нашим подихом.

— Хто ти? — вигукнув Еммануїл.

Незнайомець нічого не відповів, навіть не сколихнувся. Мов статуя стоїть він огорнений туманом.

— Дозвольте мені спробувати.

Я не чекала дозволу своїх супутників. Мене осяяла ідея і вирішила втілити її в життя негайно. Я ступила крок вперед. Здалося наче він став далі ніж раніше від нас. Крок назад — повернувся у початкову позицію. Крок назад і він різко наблизився до мене за кілька метрів і повільно сунувся по землі, зменшуючи дистанцію між нами. Я ступила крок вперед і ця штука повернулася до початкової точки. 

— Що це таке?

— У сувоях, з якими встигла ознайомитися в Потойбіччі, сказано, що ця істота — проклятий оракул. 

— Емілі, — звернувся Еммануїл, — зараз не час жартувати. Що ти таке говориш?

— Цю істоту можуть викликати лише по-справжньому могутні маги. Це породження магії виконує свій обов’язок — не випускати нікого звідси. Його сила — смертельний дотик. Не важливо чи контакт буде коротким чи тривалим. Смерть миттєва. Тому рекомендую не рухатись заради безпеки всіх під час цієї місії. 

— І що нам стояти тут вічно?

— Насправді ні, брате!

Мерф з’явився знову неочікувано. Він почав підходити до нас, але істота не рухалася.

— А як це?

— Все простіше ніж здається… Мушлі. Вони дають йому сигнал на сполох і він з’являється. Ми з Альфредом без них, тому нас не зачіпатиме, а от ви двоє…

— І що ти пропонуєш?

— Викиньте мушлі.

— Ти здурів! — прокричав Еммануїл, схопивши брата за комір сорочки і потягнувши до себе. — Ти розумієш що ми помремо!

— Не помрете. Померти ви зможете тільки під час пориву вітру, який у цій місцині був тиждень тому і з’явиться ще не скоро. Ви будете страждати від болю, факт, але ми зможемо винести вас із цієї долини. На її межах випари поступово розсіюються і ви зможете безпечно повернутися до тями. 

Еммануїл стояв і обдумував все, а я осторонь від усіх  вдивлялася в ту чужу чорну постать. Ми стежили за рухами один одного, але так  нічого і не змогли побачити. Світ починає пливти перед очима і наповнюватися чорними плями щоразу в інших місцях. Тіло стає важким, ноги ледве тримають мене на ходу. Схоже цього ніхто не помічає. Руки ломить. Серцебиття прискорюється, а чорна тіль ближче і ближче. 

— Що це за звук? — наставник повернувся і побачив, м’яко кажучи, неприємну картину. — ЕМІЛІ… ТІКАЙ!

За тіневим чоловіком до нас наближалися оскаженілі духи. Вони налаштовані дуже серйозно. Мене наче ошпарило. І це добре. Тепер хоч можу залишатися ненадовго в свідомості. Альфред схопив мене за руку і потяг вперед. Ми все ближче і ближче наближалися до виходу із долини, але чорна тінь наступала нам на п’яти. Тепер можна побачити його обличчя, бо з нього злетів капелюх. Ну як обличчя, його відсутність. Це мертве тіло, яке оживили духи за допомогою темних амулетів, яких, як виявилося, у лісі стало дуже багато за останні десятиліття. 

— Якщо цей нас наздожене, то все пропало, — крізь важке дихання кричить Альфред, — Емілі зберися зараз не час страждати!

— Ти думаєш що кажеш?! Вона довго не витримає, а ти кажеш, що не потрібно страждати. Схоже тобі клепку відбило за стільки часу у лісі, далеко від  цивілізації. 

Чорна істота зупинилася, а за нею і всі духи. Все через те, що ми нарешті вийшли з долини. Виснажені, але живі. Мушлі відліпилися від облич і, торкнувшись землі, повернули собі подобу каміння. 

— Нарешті ви звідти вибралися.

Проекція Мерфа дуже нестабільна через велику відстань від брами, але добре що він час від часу з’являється. Важко уявити що було б з нами якби він нам не допомагав.