Розділ 19

— Чому ми маємо пробиратися через ці хащі, якщо мій брат знайшов простіший шлях, який не вимагає стільки фізичної сили?

— Ти казав, що готовий допомогти підопічній, то чому тепер скиглиш? 

Сонце зійшло менше години тому, а я вже встигла почути всі можливі варіанти катування і вбивства, що не вимагають великих зусиль. Їм понад тисяча років, якщо не більше, а я єдина особа, яка здатна мислити тверезо і хоч щось робити в даній подорожі. 

Частина лісу до якої ми наближаємося називається “Сльози радості”. Якщо коротко, там квіти виділяють специфічні випари, які вбивають дуже повільно, завдаючи жертві невимовних страждань. Може здатися, що назва метафорична, але живі мерці справді плачуть від радості. Отруйні випари тримаються у повітрі кілька днів, тобто до моменту, коли жертва втрачає здоровий глузд. Потім дме вітер, який з’являється нізвідки, і повністю очищає атмосферу. Від різкої дози чистого повітря, їжа місцевих тварин та рослин починає радіти настільки сильно, що спочатку плаче, далі б’ється в екстазі і врешті задихається. 

— Цікава схема добування їжі у тій долині.

— Я вже знаю на кому її випробую, ти ж розумієш Еммануїле?, — промовив Альфред, скоса поглядаючи на свого опонента і тримаючи руку якомога ближче до свого ножа.

— Скільки нам ще йти?

— Одразу на пагорбі вхід у ті землі. Нам треба знайти дерево із дуже широким листям. Твій брат зараз зайнятий, тому не зможе нам допомогти, — говорить Альфред, знімаючи сумку та пояс з піхвами меча. 

— Це дерево не схоже на інше біля цього пагорба, тому впізнати його не буде проблемою.

— Навіщо ти зняв усе це? — запитав Еммануїл із поверненню головою у протилежну сторону. Його руки схрещені навхрест на грудях, а пальці вибивали на рукавах незрозумілі ритми. 

— Я хочу оглянути тут усе з вершини он того дерева. Якщо не побачу, то хоча б прикладу запасний маршрут. 

— Не варто. Поглянь туди.

Одразу за пагорбом, за густим гіллям дерев, ховається невеличке озерце. Вода його кришталево чиста і наче все навколо нього живе якось по-іншому. Рослини не ті, що зустрічала раніше у лісі. Ця краплина у змінному вихорі непорушна. 

— Аааа… Отже, ми прийшли. Це ставок духу русалки. Нам треба до неї, — промовив Альфред, пильно вдивляючись в глибину озера із настороженим поглядом. 

— Альфреде, нащо ви так дивитесь у те озеро?

— Ти міфи читала у дитинстві або казки про русалок?

— Так, але ж у цьому лісі вони не можуть ж бути такими як у …

— Можуть, ще й як. Але ці набагато гірші. Точніше гірша. Зараз тут живе тільки одна русалка, яку звати Геспарида. Вона охороняє мушлі, які потрібні нам для того, щоб не вдихати випари. Їй служать ще кілька хижаків, але вони з’являються вночі, коли Геспарида лягає спати у своєму гроті. 

Ми з Еммануїлом стояли і дивилися на те, як ретельно біля наших ніг Альберт намагається щось вгледіти з-за кущів. Його корпус рухається то вліво, то вправо і шия намагається видовжиться якомога більше.

Я нахилилася ближче до наставника, бо сказати це звичним голосом не насмілювалася.

— Наставнику, — почала шепотіти.

— Що?

— А нащо він це робить якщо ми стоїмо просто за його спиною?

Альберт тут же повернув голову. На обличчі незрозумілий погляд та брови зсунуті до перенісся. Він усім виразом обличчя дав зрозуміти, що ми якісь немудрі.

— Ви подуріли?! — нервово повертає головою то до нас, то до озера. — Якщо вас побачать то всьому кінець. Подумати тільки, що ви двоє такі досвідчені і не бачите небезпеки на рівному місці. Як так по-яс-ніть мені, бо я не можу цього зрозуміти.

Поки ми намагалися хоч щось зрозуміти із слів нашого гіда, на озері почала бурлити вода. Спочатку з’являлися невеличкі бульбашки, наче хтось спливає, потім вода вирувала і на поверхню випливла вродлива дівчина із блакитно-зеленим волоссям із вінком, який зроблений  із бурих водоростей, на голові. Вона ніжно повернула своє обличчя до сонця і одразу бризнула на себе водою, щоб шкіра не пересохла. Схоже ця панянка дуже любила свою вроду. Вона ніяк не могла відірвати погляду від свого відображення у воді. Але не тільки відображення власної краси вона бачила. Її око помітило два нові предмети у звичному лісі. Це я і мій наставник, які чомусь у лісі почали забувати як це виживати і ховатися від небезпеки.

— Я бачу у мене гості!

Гучність її голосу налякала всіх птахів і відбивалася десятикратним ехом у повітрі, хоча тут його не повинно бути. 

— Давненько не було у мене гостей. Ще з тих часів, коли випадково завітав один новенький кандидат у мисливці. Бачу ти теж така. Не хвилюйся. До істот, які ще не пізнали всієї несправедливості зовнішнього світу я дуже поблажлива. Вони помирають швидко і безболісно. Щоправда, усі тутешні рослини не відпускають душ померлих, тому вони назавжди замкнені тут. 

— Емілі, треба тікати… зараз.

— Пізно… Ми у пастці і виберемося тільки на її умовах, — промовив Альберт із серйозним і водночас сумним обличчям. Він здавив широку гілку куща так, що вона одразу тріснула. Цей хрускіт почула наша водяна істота, яка пильно стежила за кожним порухом наших волосин під струменем бризу.