Розділ 18

Скільки б я не намагалася, до дерева мені не дістатися без додаткової допомоги. Я обійшла усе терня, але знайти хоча б найменшу прогалину не вдається. Ці рослини надто добре вкорінилися за багато десятиліть і ввібрали достатньо магічної енергії, щоб прожити ще кілька років без поповнення запасів. Крики монстрів ставали все ближчими та гучнішими. Вартові ув’язнені, а я ніяк не можу дістатися до кінцевої точки цієї дороги. Дух лісу не відгукується на мої крики та благання дозволити пройти до нього. Я розумію, що ніхто не може зайти до нього через ризик знищення дерева, але чому тоді він мене сюди покликав? Ну де тут логіка?

— Може, ти все-таки обдумаєш мої слова, — опустивши голову, шепочу так що й сама ледь чую цей жалюгідний звук, — і впустиш? Як-не-як ти мене сюди покликав, то чому тепер не відповідаєш?

Сидіти і просто чекати — найгірше заняття у світі, якщо від чогось залежить буквально все. Я й далі сиділа на тому камені. За моєю спиною доносяться крики монстрів, на яких прямують валуни. Вони там уже досить довго і ще не всі померли, то скільки їх там і загалом у лісі? Якщо так триватиме далі, ліс впаде до того як вони сюди дістануться. Через контакт з енергією головного духа я можу відчувати силу магії, яка лине десь від терня. Він слабшає з кожною годиною. Про це попереджали охоронці саду, але хто ж знав, що сила цього старого почне гаснути так швидко.

— Я не старий. І це правда, сили покидають мене значно швидше, ніж до цього, — говорить віддалений голос з-за терня. — Монстри знищили значну частину рослин, які виділяють енергію для підтримування всіх живих у лісі і це спричинило ослаблення для всіх тутешніх разом із трьома вартовими.  Дерево життя пустило своє коріння далеко за межі лісу протягом багатьох віків. Тільки уяви, що під твоїми ногами на певній глибині створені тисячі переплетень коріння цієї неймовірно потужної рослини. Воно було сильним та могутнім аж до сьогоднішнього дня. Я розмовляю з тобою тільки завдяки енергії, яку поглинув терен. Якби не він, ти ніколи б не увійшла сюди. 

Між гіллям прослизає малесенька нитка, світло якої помітно менше за те, яке врятувало мене і направило на стежку, на якій я зустріла багато нових для себе істот. Ця нитка відкрила для мене прохід. Але не повністю. Поступово вона розчищає для мене шлях. Сили у духа майже не залишилося. Впевнена, якби я до нього завітала на чашку чаю, він би точно розчистив усе всього лише за кілька секунд, щоб гостя не очікувала під дверима. За наших умов це найкраще, що можна лише бажати. Головне щоб це терня мене не задавило, якщо сили раптово покинуть його повністю і він зникне назавжди. 

Через кілька хвилин я побачила нарешті кінець цим колючкам. Хоча вони і розходилися переді мною, але це не завадило мені порвати одяг і отримати кілька порізів. Зараз я на невеликій галявині, яка починається з сірого туману, що поступово розсіюється перед обраними мандрівниками. Дерево життя і справді вражає своєю красою та могутністю. Стовбур трохи синюватого відтінку, а листя — рожевого. Якщо подумати, рослини у лісі, принаймні деякі, були оточені рожевим відтінком. Помітити це доволі важко, бо цей колір можна побачити лише при сонячному світлі, яке не може дістатися до землі у всіх ділянках через густе гілля дерев. 

Дерево невеликого розміру тому, що стовбур майже мого зросту. Десь на голову від мене починаються відгалужуватися гілки. У стовбурі є дупло дивної форми. За кілька паростків у ньому закріплений камінь білого кольору. Не можу сказати  скільки у нього граней. Таке враження, що їх кількість постійно змінюється. Я підійшла до нього ще ближче і кілька стеблин одразу його обмотали сильніше і трохи заглибили у середину. У тому камені я на кілька секунд побачила сад і його охоронців. Слабких та поранених. Біля них чатували монстри. Вони не зупинилися ні тоді, ні тепер. Боюся уявити, що ці створіння зроблять з деревом. 

За моєю спиною з’явився напів білий туманний силует. Розгледіти обличчя чи риси тіла не вдається. Це просто згусток туману, який чимось нагадував людину. 

— Я дуже щасливий бачити тебе тут, моє творіння!

Туман нарешті дав побачити те, що так ретельно приховував. Бородатий чоловік у довгому вбранні лагідно усміхався з теплом у погляді. Цієї зустрічі йому мабуть хотілося понад усе на світі. 

— Що? Творіння?

— Вартові саду тобі розповіли історію, яку знали самі. Хочу розповісти ще дещо. Частину, про яку ніхто і не здогадується. До приходу монстрів у нас ще є трохи часу. Колись я був простим чоловіком без здатності чаклувати. Я жив у невеличкому селищі зі своєю родиною. У мене була чудова дружина та двоє синів. Хлопці ще були зовсім маленькими, коли сталася та трагедія. На селище напали злі духи. Вони не щадили нікого. Повбивали всіх заради мізерних крапель життя, які вони отримують з тіл людей заради нових заклять. Коли почався напад, частина чоловіків пішла на полювання, інша залишилася з людьми, але їх виявилося замало. Коли ми пробиралися через зарості якогось лісу у пошуках здобичі, почули крики позаду та стовп густого диму від горілих будівель. Усі зірвалися з місця як скажені вовки. Я не пам’ятаю скільки ми бігли лісом і як дісталися селища, але побачене нас шокувало. Дорогою у страшних позах були розкидані тіла наших рідних та знайомих. Не пожаліли навіть тварин. Кілька духів снували над тілами з дивним бубнінням, яке більше нагадувало вереск. Мій погляд зупинився на нашому отаманові. Він дивився своїми мертвими очима прямісінько у нашу сторону і просив про щось. Коли духи достатньо відійшли, мої товариші пішли шукати своїх рідних з надією побачити когось живим. Я не пішов до дружини чи синів. Відчував ще наближаючись до села пустоту у серці. Один із мисливців мій сусід, який побіг одразу до свого будинку і повернувся швидше за всіх. У його очах я чітко прочитав, що ніхто не вижив. У цей момент відчаю моєї ноги щось торкнулося. Це був отаман. Він наче через ворота пекла заглядає у мою душу. Ми не розмовляли і поводилися тихо, щоб духи нас не почули, а слух у них дуже чутливий, тому і не покликав товаришів до себе. Просто присів і дивився на нього. Він дав мені якийсь шматок чи то скла, чи то дорогоцінного каменя я так і не зрозумів тоді. Коли отаман торкнувся моєї руки, показав пальцем напрямок якраз туди, звідки ми прийшли. Після того він закляк, залишивши мені той предмет. Часу на роздуми йти чи не йти не було. Духи нас помітили. Усі щосили намагалися битися або тікати, але ніхто так і не добіг до середини села, а я був на окраєні біля лісу. Мені вдалося втекти до того як помітили зміну положення тіла отамана.