Розділ 17

Години минають не надто швидко, коли йдеш одноманітною пустелею. Проста пустка, якій нарешті настав кінець. Я дійшла до першої перешкоди. Вартового досі не видно. Сховатися від його очей нема за чим, тому залишається просто чекати. 

Підійшовши трохи ближче, туман поступово розсіюється і тепер можна побачити абсолютно все, що ховалося за непроглядною білою густою плямою. Земля чіткою межею відділяє пустку від поля, земля якого майже малинового кольору. Поки біля мене ростуть поодинокі маленькі непентеси та росички, які для мене не становлять загрози. Від цієї частини лісу поле відділяє провалля з дерев’яним доволі старим мостом. Буде не новиною, якщо його вже наскрізь прогризли черви. 

Наблизившись до мосту, з’явився охоронець першої перешкоди. Ніг його майже не видно, ближче до землі вони поступово розчиняються. Дух напівпрозорий, але це не заважає розгледіти постать мужнього широкоплечого воїна у своїй сірій, майже сріблястій, броні. На поясі закріплений меч у блискучих піхвах, оздоблених дорогоцінними каменями. Ні обладунок, ні піхви, навіть шолом не мають жодної подряпини, хоча хранителі саду сказали, що він мужньо бився за цей ліс.

— Вітаю на шляху до серця лісу. Кожен, хто потрапляє мені на очі, мусить пройти перешкоду без вибору. 

Він зняв шолом і кинув його кудись. Старий чоловік із білим наче сніг волоссям і блідою шкірою зсунув брови ближче до перенісся. Дивився він на мене трохи з припіднятою головою, хоча і так набагато вищий за мене. Цікаво чи бачить він взагалі тепер хоча б моє тім’я. 

— Мені не важливо хто ти і звідки. У всіх тут одна мета. І так, моя загадка: 

Вона ні жива, ні мертва.

Вона існує вічно. Вона одна для всіх, 

але водночас у кожного своєрідна.

У неї немає обличчя, 

але земні істоти придумали різні варіанти її образу.

Усі вважають її жорстокою у хвилини горя, 

а у хвилини чистого розуму розуміють, 

що без неї світ не може існувати так само як без повітря.

Хто вона?

Я думала зможу відгадати загадку на основі тих, що чула на дозвіллі то від людей, то від мисливців. Навіть подібної не зустрічала.  Книг, щоб знайомитися із світом людей у нас не так багато та й ті про їх останні винаходи, а не про розваги чи розвиток пам’яті. Вартовий дивиться на мене тепер із незначною усмішкою. У мене мабуть трохи розгублене лице у ці хвилини. Ну вже як є.

— Поквапся. У мене немає стільки часу, щоб на тебе витрачати.

— Але ви ж тут з часу великої битви. Куди вам спішити, якщо вам постійно потрібно бути тут?

— Ха… Якщо така розумна то і загадку мабуть уже розгадала. Не забувай — у тебе одна спроба. Якщо відповідь буде неправильна, то ти станеш обідом для рослин у полі, бо назад дороги звідси немає. А якщо правильно, то готуйся до тріумфу та наступної перешкоди. 

— Я готова. Відповіддю на загадку є смерть.

— Чому ти так вирішила?

— Ви самі підказали. Усі думають про неї погано, коли їх спіткало горе, але все ж без неї немає сенсу існувати. Вона кінцева зупинка у життєвій подорожі всіх людей і завдяки їй усі смертні істоти прагнуть досягти якоїсь мети. 

Він похитав схвально головою і провів рукою над мостом. Старі дерев’яні дошки перетворилися на нові. Давні розтягнені мотузки стали прекрасними поручнями. Тепер міст значно надійніший для переходу. Як тільки я дісталася іншого кінця, якого через туман не бачила досі, вартовий уже був тут. Він зробив стежину видимою — єдиний шлях, яким можна пройти це поле неушкодженим. 

— Зазвичай мою частину проходять дуже швидко й легко майже всі, а от наступні — далеко не всі. Будь відважною та гідною дістатися серця лісу. Відчуваю у тобі силу, яка поєднує нас, щось таке непомітно єдине для всіх істот лісу. Прощавай.

Він зник. Поле хижаків після мосту виявилося не таким вже і великим. До заходу сонця я вже була у скелястій частині випробування і навіть знайшла міст. Іти в напівтемряві в цій місцевості дуже важко, тому мені вдалося знайти невеликий прихисток від вітру за деякими виступами. Одразу з першими променями сонця почнеться проходження наступної дистанції. 

При денному світлі стає трохи легше ходити, але не набагато. Міст напівзруйнований. Він не дерев’яний чи мотузковий, а повністю з тих скель, які поєднують протилежні сторони провалля. Кілька таких так званих колон обвалилися. Відстань між ними доволі велика. Настільки велика, що найкращий воїн не зможе перестрибнути їх усі. 

Два величезні валуни майже ідеальної круглої форми слугують брамою для входу до володінь наступної вартової. На відміну від свого попередника, вона помітила мене ще з першими кроками на світанку. Відтоді пильно стежить за кожним моїм рухом і не намагається завадити, адже тікати звідси все одно нема куди. Вона тільки своїм виглядом насторожує, а у такій гнітючій атмосфері смертоносних скель її постать викликає мороз по шкірі. Ця жінка на голову вища за попереднього вартового. Сильна статура, чорне, як дно урвища, волосся та біла шкіра додають їй особливого шарму та великої поваги. Вона не літає, а стоїть на землі, наче демонструючи рівність обох осіб — вартової та мандрівника. У неї немає зброї чи броні. Лише чорне вбрання. Штани та сорочка повністю обтягують тіло, а контрасту образу надають ланцюги, що підвішені за пояс, та жилет, задня частина якого нагадує фрак. До мосту залишилося кілька метрів, а вона й досі не реагує. Проте відреагувала дехто інша. Її пантера. Вона вистрибнула з урвища і приземлилася переді мною так, щоб очі були максимально близько до моїх. Уявіть лише розміри цієї тварини, якщо їй потрібно опустити голову, щоб зрівнятися з моїм зростом.