Розділ 15

Мабуть однією з найдивовижніших речей, які колись доводилося комусь бачити — це ось цей «Зачарований сад». Його світ не зрівняється із жодним місцем на землі: висячі сади із квітів, що переливаються під майже рожевим сяйвом кристалів, які розташовані вздовж стежок вкритих дрібними камінцями ідеальної форми, що бездоганно склалися в одну лінію; створені місцевими істотами композиції зачаровують виразністю та дивовижністю форм. 

Але є дещо створене руками людей — залізні арки, підставки різних форм та розмірів, які не можуть бути створені місцевими чарівними істотами. Вони не могли придумати щось подібне, живучи старими традиціями та поглядами. До того ж метал потрібно виготовляти, а я ще ніколи не чула про мага, який може створювати сировину так як це роблять люди. 

Усі квіти мають ідеально прекрасні бутони, без жодного зів’ялого пелюстка. Кожна троянда має колючки, які не стають надто товстими. Кожен кущ ідеально круглої форми або ж вистрижений таким чином, щоб доповнити певний ділянку композицій.

Серед усіх дивацтв, що розкинулися переді мною, зустрівся і їх творець — прекрасний та незрівнянний — павич. Він тут господар. Своїм гострим пером та ніжними крилами створює усі ці дива самостійно. 

Цей птах більший за звичайного, але його хвіст геть інший. Може здатися, що пір’я ретельно заточене, наче лезо, і нагадувало його і тому, що було воно кольору сталі, із зеленими частинами у тій частині, що найчастіше ми звикли бачити на капелюхах. 

Сам колір птаха важко розгледіти. Але його очі вогненно червоні, як пелюстки гарячих троянд, якими вкрита більша частина саду. Ці два бутони озирнулися на мене — жінку, що не має нічого спільного з вишуканим одягом, якого він так бажав бачити на своїх гостях.

— Жінки у моєму саду не часті гості… І даремно — вони завжди своєю красою прикрашають мої творіння. Люба незнайомко! Мене звати Павич — творець усіх цим божественних силуетів, що оживають у сяйві кристалів. Тут, у віддаленому від усіх злих духів куточку лісу, ми споглядаємо рукотворну красу, яку не здатна нам подарувати природа своїми безмежними неповторностями та нечіткими формами. Тобі пощастило опинитися у місці захищеному від усіх п'ятьма брамами.

Усім своїм тілом він витягнувся і показав свій хвіст у всій красі. Цей момент птах сприйняв як дар божий, момент величі, гордості за своє завдання, адже він не сам створив місце нагусто вкрите магічним пилом.

— Я мисливиця з Потойбіччя. Мої колеги звуть мене Рудоволоса…

— Так, волосся у тебе і справді навдивовижу гарне, — перебив він, — але мушу додати, що місце, куди ти прямуєш, буде не дуже раде твоїй появі.

Павич повернувся до свого куща троянд і далі милувався їх красою, обрізаючи всі недосконалості своїм пером. Сам процес досить заворожував. Грація крил та вміння ним володіти цим лезом наштовхує на думку про сотні виграних битв, хоча на ньому немає жодної подряпини.

— Мисливиця кажеш? Цікаво. Мисливице, якщо ти у цьому лісі, то шукаєш щось справді цінне, чи не так?

— Ні.

Павич від здивування зрізав один бутон білої троянди. Але це його не збентежило. Він повернув до мене свої здивовані, налиті кров’ю, очі.

— Ні?

Це питання прозвучало так ніби він готовий розірвати мене на шмаття просто зараз, на цьому ж місці. Павич почав важко дихати, опустивши голову. Очі бігали колами під ногами, намагаючись знайти хоча б мізерне пояснення всієї ситуації. І ось нарешті тіло птаха знову постає у всій величі, але з готовністю напасти на ворога. 

— Ти хочеш знищити мій сад, — гнівно прошипів він, піднімаючи своє довге перо в мій бік. — Я мав здогадатися, що ті заслані щурі від того нового триклятого імператора колись доберуться до нас. Наш світ не підкоряється законам, які створює ваша влада, — вираз обличчя перекошується дедалі більше, а очі майже заплющилися, — і саме тому ми живемо у гармонії, але ви завжди хотіли її порушити. І знаєш чому? 

Він витримав паузу. Очікує на мою відповідь, але я не знаю що сказати йому у відповідь, бо справді гадки не маю для чого новому імператору потрібно щось із цього лісу, а тим більше із саду.

— Я й справді не знаю чому…

— То ти не знаєш?

Він кинув у мене своє перо наче спис, але промахнувся.

— Я досить довго не мав непроханих гостей. Тому перепрошую за мою незграбність. Обіцяю з наступним кидком продірявити тобі горлянку моїм прекрасним пером.

— ЧЕКАЙТЕ! Я справді не знаю чому новообраний придурок хоче чогось від вас. Але, перш ніж кинете у мене ще щось, хочу, щоб ви звернули увагу на зброю. У мене її немає. Ви, благородний птах, справді хочете поводитися як якийсь нахаба, який не вартий і колючки цих троянд?

Тільки зараз його очі ретельно оглянули мене з голови до ніг. Для нього мабуть це дуже неприємно, адже при розмові з кимось неввічливо дивитися бозна куди. Завжди повинен бути зоровий контакт. 

— І справді. Немає зброї, — розпачливо опустив перо, — не очікував від себе такої поведінки. Я хочу просто захистити свій дім. Цей сад — це все що я маю від початку створення цього лісу. Мені дуже шкода. Чутки про безлад, який створюють мисливці у пошуках чарівних артефактів біля західної частини лісу, дуже бентежать усіх духів. Особливо мене та Сову.