Розділ 14

«Заклятий ліс» саме по собі дуже цікаве місце. Воно не може бути осягнене розумом чи окреслене якимось чіткими просторовими межами. Знайти вихід без мінімального знання основних стежин здається схожим на пошук прісної води в океані. 

Сила мого нового друга не змогла віднести мене далеко. Схоже, що він ніколи не блукав лісом настільки, щоб знати у якому напрямку знаходиться він сам. 

Навколо мене досить густий ліс. Листя дерев смарагдового кольору, які дуже нагадують каміння на стінах відділу мисливців. Стежина звивається у декількох напрямках. Зараз я бачу лише три, але якщо придивитись, то є деякі менші, приховані за гіллям кущів. З-за одного з них на мене дивилися два вогники. Спочатку вони справді здавалися літаючими вогниками, але коли я наблизилася, то побачила, що це очі, які яскраво світяться у темряві. До мене вийшов сірий вовк середнього розміру. Схоже він ще не сформувався. Його очі просили про допомогу і рухи головою мали б означати напрямок руху. 

— Гаразд… Показуй дорогу. Мені і так нема чого втрачати. 

Вовк повів мене кудись між дерев. Ми віддалялися від стежки дедалі більше і коли я зрозуміла, що втратила напрямок повернення, то змирилася з тим фактом, що помру я сьогодні, а може й завтра. Байдуже. Якщо моїм останнім завданням буде допомогти цьому вовку, то я зроблю все, що в моїх силах. 

Ми вибігли біля величезного дуба. Біля його коріння видніються нори. Поруч сиділа невелика зграя вовків. 

— Малий? Як ти посмів привести когось із них, після того, що вони зробили із твоєю матір’ю…

— Вона не та, хто скривдить, а та хто врятує!

— Звідки тобі знати?, — кричав вовк.

Цей ліс і справді таїть багато дивацтв. Одним із них є ці вовки, що вміють розмовляти. 

— Ви ватажок зграї, правильно?

— А тобі що до того, — сердито відповів батько малого, який привів мене сюди, — іди звідси поки є така можливість. бо якщо ні, то тобі не жити.

— Мені і так, судячи з усього, нема куди тікати. Ви не єдиний, хто в цьому лісі хоче вирвати з мого тіла всі нутрощі. 

Після останніх слів вони явно були здивовані, а деякі навіть почали це обговорювати, забувши про те, що потрібно щось від мене ховати. І тільки тепер я змогла розгледіти навколо чого вони згуртувалися. В одну із вовчиць поцілила стріла монстрів з їх характерним знаком — череп з якоюсь зброєю в ньому. Майже як у піратів. Від них вони  відрізняються лише своїм символом і тим, що у них є лідер.

Вовчиця ще жива, але ледь дихає і втратила багато крові.

— Чому так дивишся на мою…

— Батьку! Поглянь на неї уважніше. Хіба ти не бачиш її сили? Хіба не бачиш, що ця дівчина може нам допомогти?

— Як нам знати чи вона не зробить гірше?, — розлючено верещить.

— У вас немає часу на роздуми. Ви можете лише повірити мені на слово — я допоможу їй. 

Ватажок погодився прийняти мою допомогу. Я підійшла до пораненої, котра ледь подавала ознаки життя. Витягнути стрілу з неї я не могла без додаткових інструментів, тому довелося імпровізувати з тим, що у мене було. Спочатку я зламала стрілу приблизно посередині, щоб її довгий кінець не заважав мені і не створював додаткового навантаження на рану. Потім я витягнула ніж, щоб ним трохи прорізати шкіру навколо наконечника, котрий встиг нею обрости. Вони доволі швидко регенерують, як на звичайних тварин, але стріла все ж заважала і тому кров продовжувала текти. 

Я відчувала за спиною, що вовкам не подобається те, що я пробую зробити рану глибшою, але далі вони заспокоїлися. На щастя, я володію силою зцілення і змогла загоїти рану і повернути трохи сил пораненій, але деякий час вона залишатиметься слабкою.  

— Дякую за допомогу. Відтепер ми допомагатимемо тобі завжди! — сказав один із зграї.

Усі вовки вклонилися мені, а один з них пояснив як пройти до серця лісу. 

Не уявляю як вони надалі зможуть допомогти, але нехай. Зараз я можу дістатися до таємничого голосу стежками, якими користуються тільки мешканці лісу. Вовки сказали, що всі, хто ступають на ті стежки — друзі, тому ніхто не буде нападати на мене до моменту, коли я не нападу на них.

На таємничих проходах жителів лісу я зустріла багатьох істот, що дуже схожі на земні, а деякі наче вийшли із сторінок казок. Ніхто з них не потривожив мене і це значно пришвидчило проходження дистанції. Якщо вірити одному з вовків, то я маю бути десь на середині шляху до центру лісу.

Монстрів я досить довго не бачила і жоден з них поки не знайшов моїх слідів на стежці до того як я з неї не зійшла. Вовки покинули свої домівки одразу після прощання зі мною, адже їм не потрібна ще одна сутичка з тими чудовиськами.

«На середині шляху ти натрапиш на духа, котрий має подобу кішки. Ти не помилишся, бо вона літає. Так от, ти маєш зробити все, щоб здобути її довіру, бо тільки так отримаєш від неї камінь-дороговказ. Головне не бійся. Ти дуже добра, впевнений, у тебе все вийде».

Вовки мали пройти трохи тією ж дорогою, що і я, тому наговорили мені дуже багато про те, як дістатися мети якнайшвидше. 

Я дійшла місця, яке місцеві назвали “Гай скарбів та кігтів”. Чому така назва? Ну, з кігтями все зрозуміло, а от скарби — це чарівні камені,що наділені силою магів, котрі жили і чаклували на землі до створення Потойбіччя. Дух-кішка їх розвішує на дерева таким чином, щоб утворилися найгарніші у світі композиції. Для отримання каменя її треба нахвалювати, але не занадто.